Ловець повітряних зміїв - Халед Хоссейні

— Так, тринадцять разів, — відказав я. — Там наприкінці помирають Чарльз Бронсон і Джеймс Коберн, та й Роберт Бон теж.

Той подивився на мене так, ніби я його обікрав або плюнув у напій.

— Ну дякую, чувак, — відказав, хитаючи головою та бурмочучи щось на ходу.

Так я дізнався, що в Америці не прийнято розповідати, чим закінчиться фільм, а якщо ти, бува, проговоришся, то станеш об’єктом презирства й муситимеш довго та щиро вибачатися за скоєний гріх спойлерства.

Натомість у Афганістані фінал фільму був понад усе. Ми з Гассаном поверталися додому після перегляду індійської стрічки в кінотеатрі «Зейнаб» — і про що запитували Алі, Рахім-хан, баба та безліч його приятелів, кузенів і троюрідних братів, які безперестанку в нас гостювали? Усі вони хотіли знати, чи знайшла головна героїня своє щастя. Чи бачег, головний герой фільму, став каміяб[111] і здійснив свої мрії, чи йому судилося бути най-кем[112] — зазнати неминучої поразки?

Чи щасливий був фінал — ось що всі вони хотіли дізнатися.

Якби сьогодні хтось запитав мене, чи завершилася наша із Гассаном і Сограбом історія щасливо, я не знав би, що відповісти.

Та хіба хтось знав би?

Зрештою, життя — не індійське кіно. Зендеґі міґзара — полюбляють казати афганці. Життя триває, і байдуже, чи то початок, чи кінець, чи каміяб, чи най-кем, чи криза, чи катарсис — життя просто рухається вперед, як повільний запилюжений караван кочі.

Я ніколи не зміг би відповісти на це запитання. Навіть попри крихітне диво, що сталося минулої неділі.

Ми приїхали додому приблизно сім місяців тому, теплого серпневого дня 2001-го. В аеропорту нас зустріла Сорая.

Я ще ніколи не був без неї так довго, але зрозумів, як сильно скучив, лише тоді, коли вона обвила руками мою шию і я вдихнув яблучний аромат її волосся.

— Ти й досі вранішнє сонце моєї ялди, — прошепотів.

— Що?

— Не зважай.

Я поцілував її у вухо. Потім вона нахилилася, щоб зрівнятися із Сограбом. Узяла його за руку й усміхнулася.

— Солям, Сограбе-джан, я твоя хала Сорая. Ми дуже на тебе чекали.

Я дивився, як вона всміхається Сограбові, як у її очах бринять сльози, і уявив на мить, якою матір’ю могла б стати моя дружина, якби лоно її не зрадило.

Сограб почовгав ногами та відвів погляд.

Сорая переробила кабінет нагорі на спальню для Сограба. Коли вона відвела його туди, він сів на краєчку ліжка. На простирадлі кольору індиго були зображені яскраві повітряні змії. На стіні біля вбиральні Сорая зробила спеціальну лінійку — позначила фути та дюйми, щоб стежити, як підростає Сограб. А в головах його ліжка стояв плетений кошик з книжками, іграшковим паротягом і коробкою акварельних фарб.

Сограб був у простій білій футболці та нових джинсах, які я придбав йому перед відльотом з Ісламабада. Футболка вільно звисала на його кістлявих сутулих плечах. Обличчя хлопчика так і не повернуло своїх барв, а під очима лежали чорні кола. Він дивився на нас так само апатично, як і на тарілки з вареним рисом, що йому за розкладом приносили в лікарні.

Сорая запитала, чи подобається Сограбу кімната. Я помітив, що дружина намагається не звертати уваги на його зап’ястки, та її погляд усе одно раз у раз падав на нерівні рожеві шрами на хлопчиковій шкірі. Сограб понурив голову. Запхав руки попід стегна і мовчав. А потім поклав голову на подушку, і вже хвилин за п’ять ми з Сораєю, стоячи у дверній проймі, почули, як він посопує.

Ми теж пішли в ліжко, і Сорая заснула, поклавши голову мені на груди. А я лежав у темряві кімнати з розплющеними очима — до мене повернулося безсоння. Лежав із розплющеними очима. Сам на сам зі своїми демонами.

Однієї ночі я крадькома вибрався з ліжка та ввійшов у Сограбову кімнату. Стояв і дивився на хлопця, а тоді зауважив, що з-під його подушки щось стирчить. Витягнув. То було поляроїдне фото, яке спершу належало Рахіму-хану, а потім я подарував його Сограбові — тієї ночі, коли ми сиділи біля мечеті шаха Фейсала. Знімок, де Гассан і Сограб стоять пліч-о-пліч, мружаться від сонця й усміхаються так, неначе світ — прекрасне і справедливе місце. Цікаво, скільки Сограб пролежав у ліжку, розглядаючи фото та крутячи його в руках?

Я дивився на світлину. «Твій батько розривався навпіл», — написав мені в листі Рахім-хан. Я був правомірною, схваленою суспільством, законною половиною, мимовільним утіленням його провини. А ось на фото Гассан, з беззубою усмішкою та залитим сонцем обличчям. Друга половина баби. Неправомірна, позбавлена привілеїв. Половина, що успадкувала все чисте й шляхетне. І цілком імовірно, що саме цю половину баба, піддавшись глибинним пориванням серця, вважав своїм справжнім сином.

Я тихенько поклав фото туди, звідки взяв. А потім раптом зрозумів: думка про те, що баба вважав Гассана своїм справжнім сином, не допекла мені.

Зачиняючи двері Сограбової кімнати, я міркував про те, що, мабуть, саме так і вибруньковується прощення — не під фанфари прозріння, а коли біль, зібравши пожитки, тихцем вислизає геть посеред ночі, нікому нічого не кажучи.

Наступного вечора до нас завітали генерал і хала Джаміля. У хали була нова зачіска — коротко підстрижене темно-руде волосся, уже не такого яскравого відтінку, як раніше. Вона вручила Сораї тарілку з посиланим мигдалем мегутом[113], який принесла на десерт. Побачила Сограба та засяяла усмішкою.

— Машалла! Сорая-джан розповідала, що хлопчик дуже хоштіп, але наживо ти, Сограбе-джан, ще симпатичніший! — хала Джаміля дала йому синій гольф і пояснила: — Сплела власноруч. Наступної зими, іншалла, буде якраз на тебе.

Сограб узяв гольф.

А генерал сказав лише:

— Вітаю, юначе.

Він обома руками спирався на ціпок і розглядав Сограба так, мовби то був якийсь незвичний елемент домашнього інтер’єру.

Я мусив відповісти на зливу запитань від хали Джамілі про мої травми — заздалегідь попросив Сораю сказати батькам, нібито мене пограбували. Запевняв халу, що з часом усе загоїться, що скоби витягнуть за кілька тижнів і я знову зможу їсти її страви, і що так, я спробую повтирати в шрами перетертий із цукром