"Грант" викликає Москву - Василь Іванович Ардамацький

— Роботи було багато?

— Навпаки. Якщо говорити одверто, моя подорож туди була зовсім не обов’язковою.

Тепер уже адмірал здивовано дивився на Шрагіна.

— Але ж Нельке побоювався, що весь його місцевий персонал не сьогодні-завтра об’явить страйк.

— Я нічого там такого не помітив. Мені показували об’єкти, які потребують капітального ремонту, а про це навіть розмови не було.

— Он як? — підняв брови адмірал і говорив далі, неначе розмірковуючи вголос: — Надзвичайно дивно, що потреба ремонту виникла через рік після нормальної, а головне, зовсім не напруженої роботи порту. Дивно, дуже дивно…

— А може, потреба ремонту виникла через збільшення навантаження? — припустив Шрагін.

— Дурниця! Яке навантаження? В зв’язку з посиленням дій радянської авіації морські перевозки скорочуються.

— Могли збільшитись каботажні перевозки.

Адмірал гнівно подивився на нього.

— У них вже є проект ремонту?

— Я бачив кошторис на мільйон сімсот тисяч шістнадцять марок.

— Зворушливо!

— Що зворушливо?

— Зворушливі ці шістнадцять марок, — пояснив адмірал і надовго замовк. — Я не хотів би говорити про це, — порушив він, нарешті, мовчанку, ледве заставляючи себе говорити, — але змушений… саме змушений. Річ у тім, що Нельке на флоті — людина випадкова, і він… ділок, причому в гіршому розумінні цього слова… Я прошу вас відповісти мені чесно: ви бачили об’єкти, представлені до ремонту?

— Бачив.

— Вони справді зруйновані?

Шрагін мовчав.

— Відповідайте! — суворо зажадав адмірал.

— Я встановив, що моє мовчання коштує досить дорого.

— Я вас не розумію.

— Хочете знати, скільки коштує моє мовчання? Прошу. — Шрагін підняв з підлоги портфель, розстебнув його і висипав на стіл купу банкнот. — Це тільки половина ціни. Другу половину я одержу, коли доб’юся вашої підтримки планів Нельке.

— Я так і знав, — тихо промовив адмірал, важко сівши в кріслі. — Скільки тут?

— Не лічив.

— Чому ви взяли гроші?

— Я ще не користуюсь у вас таким довір’ям, щоб у подібній ситуації не думати про речові докази, — відповів Шрагін.

— Але які мерзотники! — вигукнув адмірал. — Зараз, коли Німеччині доводиться напружувати всі свої сили, коли фюрер у кожній промові закликає німців виконати до кінця свій обов’язок, ці гангстери вирішили грабувати Німеччину. Ганьба! — Адмірал з ненавистю поглянув на гроші і викликав майора Каппа.

— Хай знає, чим займаються мерзотники в мундирах!

Майор Капп з перших же слів Шрагіна зрозумів, яка ефектна і багатообіцяюча історія потрапляє йому до рук. Він з погано прихованою радістю вислухав Шрагіна і попросив зараз же докладно написати про все, що трапилось в Одесі.

— Ви, пане Шрагін, зробили величезну справу, — говорив Капп. — Ваша заслуга не забудеться.

— Я представляю його до нагороди, — сказав адмірал…

Скандальна справа про аферу в одеському порту хоч і не була широко розголошена, проте стала відома дуже багатьом. Про неї був виданий секретний наказ головного управління імперської безпеки, в якому повідомлялося, що учасники афери нещадно покарані. В цьому наказі вихвалялись заслуги майора Каппа, але про Шрагіна, і навіть про адмірала Бодеккера не було жодного слова. Ніякого ордена Шрагін не одержав, хоч адмірал дотримав свого слова і послав документи в Берлін. Шрагіну видали тільки грошову премію в розмірі тримісячного окладу. А як тільки він дістав канал зв’язку з Москвою через Одесу, він передав повідомлення про цю історію, і вона миттю стала надбанням радянської, а потім і іноземної преси. Ця сенсація була тим більше скандальною, що вона збіглася з публічною заявою Гітлера про те, що тепер усі німці — від керівників держави до останнього селянина — з невимовним ентузіазмом віддають все, що мають, своїй армії і перемозі.

«Гітлера спростовують його ж шахраї», — такий заголовок сенсації дала англійська газета.

Зате вже зовсім не передбаченим трофеєм Шрагіна в цій історії стала група працівників головного управління СД, яких зняли з постів і відправили на фронт. Їм пред’явили обвинувачення в розголошенні одеської справи…

Релінка викликали до Берліна одержувати орден. Він чудово розумів, що цей орден, як кажуть, черговий, а не за якісь конкретні заслуги, і викликають його тільки тому, що статут ордена вимагає вручення його в столиці. Незабаром після перемоги над Францією йому довелося бути присутнім на такій церемонії. Вона відбувалася в актовому залі управління імперської безпеки в присутності офіцерського складу. Стіни з чорного дуба. Голубі офіцерські мундири. Ордени вручав Герман Герінг. Він був у білосніжному кітелі. Поздоровні промови виголошували елегантний густобровий Мартін Борман і, як завжди непроникний, Генріх Гіммлер. На закінчення всі співали «Хорст вессель», дивлячись на величезний прапор із свастикою… Тепер Релінк ставив себе на місце щасливчиків, які одержували тоді ордени, і, звичайно, хвилювався.

Релінк приготував до подорожі не тільки новий кітель, але й докладну доповідь про свою діяльність за останній рік, і те, як сприйме доповідь начальство, хвилювало його все-таки значно більше, ніж церемонія одержання ордена.

У Берліні він покаже доповідь насамперед своєму безпосередньому шефу Отто Олендорфу і, якщо дістане його схвалення, тоді передасть її в секретаріат рейхсміністра.

На всяк випадок Релінк віз з собою два варіанти доповіді: один — більш побідоносний, другий — дещо скромніший — хтозна, який там, нагорі, сьогодні настрій?

У побідоносному варіанті доповіді були такі висловлювання: «Ми зломили опір міста…», «Організовані дії підпілля уже в минулому…», «Перед нами залишилися тільки розрізнені одиночки…» В скромнішому варіанті доповіді таких категоричних тверджень уже не було, але перелічені конкретні факти діяльності СД переконливо свідчили, що за рік зроблено чимало.