Спокута - Ієн Макьюен
***
Зі своєї карти вона знала, що Белем лежить по той бік муніципальної території, там, куди прямував священик. Було це не дуже далеко, і вже сам цей факт не викликав бажання вирушати туди. Вона прийде надто рано. Вона ще нічого не їла, їй хотілося пити, натерта п’ята шарпала й прилипла зсередини до туфлі. Було дуже тепло, а їй доведеться йти по траві, де немає тіні, лиш подекуди прямі асфальтові доріжки й укриття на випадок бомбардувань. Трохи далі стояла естрада, де купчилися якісь люди в темно-синій формі. Вона подумала про Фіону, чий вихідний день вона забрала собі, і про їхню прогулянку в Сент-Джеймському парку. Той безхмарний день здавався таким далеким, а минуло ж усього десять днів. Фіона зараз робить свій другий обхід із судном. Брайоні стояла в тіні колон і думала, який маленький подарунок купить вона подрузі — щось смачненьке, банан, помаранчі, швейцарський шоколад. Санітари знали, як дістати такі речі. Вона чула, як вони казали, що все можна купити, все що завгодно, аби гроші були. Простежила очима за вервечкою машин, які їхали в тому напрямку, куди й вона мала йти, і стала думати про їжу. Величезні шинки, яйця-пашот, смажене куряче стегенце, густе ірландське рагу, меренги з цитриновим кремом. Чашка чаю. Те, що за її спиною весь час звучала нервова, дражлива музика, вона усвідомила лише тоді, коли та змовкла, і в раптовій тиші, яка, здавалося, дарувала свободу, вона вирішила, що повинна поснідати. Наскільки вона бачила, там, куди вона мала йти, не було жодних крамниць, лише похмурі багатоповерхові житлові будинки з темно-помаранчевої цегли.
Минуло кілька хвилин, і з церкви вийшов органіст, тримаючи в одній руці капелюх, а в другій — важку зв’язку ключів. Вона б могла запитати в нього дорогу до найближчого кафе, але він виглядав таким же шарпаним, як і його музика. Немовби вирішивши не помічати її, він із гуркотом зачинив церковні двері й нахилився, замикаючи їх на ключ. Потім насунув на голову капелюх і швидко пішов геть.
Можливо, це й був перший крок до зміни її планів, і ось вона вже йде назад, повертаючись старим маршрутом до Клепем-Гай-стріт. Вона поснідає, а тоді подумає. Біля станції метро вона проходила повз камінний фонтанчик із питною водою і з задоволенням занурила в неї обличчя. Знайшла якусь обдерту маленьку забігайлівку з брудними вікнами й накиданими на підлозі недокурками, але їжа могла бути не гіршою за ту, до якої вона звикла. Вона замовила чай і три тости з маргарином, а ще блідо-рожевий полуничний джем. У чашку насипала багато цукру, поставивши собі діагноз, що хвора на гіпоглікемію. Цукор не зміг заглушити присмаку хлорки.
Вона випила ще одну чашку, рада, що чай ледь теплий і можна його випити душком, потім скористалася смердючою вбиральнею без унітазів, що знаходилася в дальньому куті двору позаду кафе. Проте не існувало такого смороду, який міг би злякати досвідчену медсестру. П’яту своєї туфлі вона проклала туалетним папером. Цього їй має вистачити на одну-дві милі. Рукомийник з одним-єдиним краном був прикручений болтами до цегляної стіни. Ще там лежав обмилочок у сірих розводах, якого вона не наважилася чіпати. Коли вона пустила воду, брудні залишки хляпнули з рукомийника їй на литки. Вона витерла їх рукавами, потім причесалася, намагаючись уявити відображення свого обличчя в цегляній стіні. Щоправда, не змогла без дзеркала скористатися губною помадою. Промокнула лице мокрою хусточкою і поплескала себе по щоках, щоб повернути на них рум’янець. З’явилося рішення — без її, як здавалося, участі. Це була розмова, до якої вона готувалася, повинність улюбленої молодшої сестри.
Вона вийшла з кафе і, поки верталася назад, відчувала, як зростає відстань між нею і її другим «я», не менш реальним, яке верталося назад у госпіталь. Можливо, та Брайоні, яка йшла в напрямку Белема, була уявною чи примарною постаттю. Це відчуття нереальності ще більше посилилося через півгодини, коли вона дійшла до ще однієї Гай-стріт, більш-менш такої ж, як та, котру вона лишила за собою. Саме таким і був Лондон за межами центру міста — скупчення маленьких похмурих містечок-районів. Вона твердо вирішила, що ніколи не житиме в такому місці.
Вулиця, яку вона шукала, знаходилася на відстані трьох провулків від станції метро і теж була копією всіх попередніх. Едвардіанські веранди, вбогі на вигляд, з тюлевими фіранками. Дадлі Віллаз, 48 був приблизно на півдорозі, і ніщо не відрізняло його від інших, хіба що «форд» восьмої моделі, без коліс, підпертий цеглинами, який займав усе подвір’ячко перед будинком. Якщо там нікого немає, вона зможе забратися звідси, сказавши собі, що вона ж пробувала. Дзвінок на дверях не працював. Вона двічі калатнула дверним молотком і відступила назад. Почула сердитий жіночий голос, потім грюкнули двері й почулися важкі кроки. Брайоні відступила ще далі. Ще не пізно було вийти на вулицю й піти геть. Хтось почав шарпатися з замком, почулося роздратоване зітхання, і в дверях з’явилася висока жінка тридцяти з лишком років, із загостреними рисами обличчя, яка важко дихала, наче після якихось жахливих зусиль. Вона була розлючена. Їй перервали сварку, і вона навіть не зуміла змінити вираз обличчя — відкритий рот, злегка задерта верхня губа, — коли її погляд упав на Брайоні.
— Що вам потрібно?
— Я шукаю міс Сесилію Толліс.
Плечі в тої опали, вона відвернула голову, наче відсахнувшись від удару. Оглянула Брайоні з ніг до голови.
— Ви схожі на неї.
Зовсім спантеличена, Брайоні просто дивилася на неї.
Жінка знову зітхнула, наче плюнула, й відійшла коридором до підніжжя сходів.
— Толліс! — ревнула вона. — До дверей!
Пройшла коридором до входу у свою вітальню, обпекла Брайоні презирливим поглядом, потім зникла, голосно грюкнувши за собою дверима.
В домі було тихо. Крізь відчинені вхідні двері Брайоні бачила шмат лінолеуму в квіточки й перші сім чи вісім сходинок, покритих темно-червоною доріжкою. На третій сходинці не вистачало металевого прутка. Ближче до середини передпокою біля стіни стояв напівкруглий стіл, а на ньому — полірований, схожий на тостер, дерев’яний стояк для листів. Він був порожній. Лінолеум тягнувся аж за сходи до дверей з матовим склом, які, мабуть, вели на кухню в задній частині дому. Шпалери теж були в квіточки — букетики з трьох троянд, а між ними орнамент зі сніжинок. Від порога до сходів вона нарахувала п’ятнадцять троянд і шістнадцять сніжинок. Недобра
