Спокута - Ієн Макьюен
— Ану, перестаньте, кому кажу! Дайте пройти сестричці!
Коли вона минала жінку, та криво усміхнулася, покаянно вибачаючись. Двох передніх зубів не було. Вона була сильно напарфумлена, а між пальцями тримала незапалену цигарку.
— Вони такі збуджені цим виїздом на село. Ви не повірите, але вони ніколи там не були.
— Хай вам щастить, — сказала Брайоні. — Сподіваюся, ви потрапите в хорошу сім'ю.
Жінка, вуха в якої теж були чималенькі, але частково сховані під короткою стрижкою, весело розсміялася.
— Вони ще не знають, що їх чекає з цими босяками!
Нарешті вона дійшла до місця, де сходилися кілька вбогих вуличок. Звірившись із відірваною четвертинкою своєї карти, вона вирішила, що це і є Стоквел. Шлях на південь перекривав дот, біля нього стояла купка знудьгованих ополченців, у яких була одна гвинтівка на всіх. Старший чоловік у фетровому капелюсі, комбінезоні і з пов’язкою на руці, з обвислими, як у бульдога, щоками наблизився до неї й наказав пред’явити посвідчення. Потім з надутим виглядом махнув, щоб вона проходила. Вона не наважилася розпитувати в нього дорогу. Наскільки вона орієнтувалася, їй треба було пройти майже дві милі вздовж Клепем-роуд. Людей тут було менше і машин теж менше, а сама вулиця була ширшою, ніж та, з якої вона вийшла. Єдиним звуком був гуркіт трамвая, який саме відійшов від зупинки. Біля низки охайних едвардіанських будиночків, відсунутих подалі від дороги, вона дозволила собі посидіти хвильку на низенькій кам’яній огорожі в тіні платана і зняла туфлю, щоб оглянути натерту п’ятку. Мимо проїхала колона тритонних вантажівок, прямуючи на південь, за межі міста. Вона автоматично глянула їм услід, майже сподіваючись побачити в кузовах поранених. Але там були тільки дерев’яні ящики.
Через сорок хвилин вона дійшла до станції метро «Клепем Коммон». Приземкувата церква з облупленого каменю виявилася зачиненою. Вона витягла батькового листа й ще раз перечитала його. Жінка у взуттєвій крамниці показала їй дорогу до іншої церкви. Навіть перейшовши вулицю й ступивши на траву, Брайоні спершу не помітила церкви. Та ховалася серед зелених дерев і була зовсім не така, як вона чекала. Вона уявляла собі місце, підходяще для злочину — готичний собор із пломеніючими склепіннями, залитий різким багряно-фіолетовим світлом, що пробивається крізь вітражі зі сценами похмурих страждань. Натомість, коли вона наблизилася, перед нею постала гарна цегляна прямокутна будівля, схожа на грецький храм, під дахом із чорної черепиці, зі звичайними вікнами й невисоким портиком з білими колонами, під вежею гармонійних пропорцій з годинником нагорі. Біля будівлі недалеко від портика був запаркований блискучий чорний «ролс-ройс». Дверцята водія були відчинені навстіж, але шофера поблизу не було. Проходячи повз авто, вона відчула тепло від радіатора, таке ж інтимне, як жар тіла, і почула потріскування остигаючого металу. Вона піднялася східцями й штовхнула важкі, оббиті цвяхами двері.
Солодкавий запах навоскованого дерева, вогкий запах каменю були притаманні всім церквам. Навіть повернувшись спиною, щоб обережно зачинити двері, вона була свідома того, що церква майже порожня. Слова священика зливалися з їхнім же відлунням. Вона постояла біля дверей, частково схована за купіллю, чекаючи, поки призвичаяться очі й вуха. Потім підійшла до останнього ряду й пройшла ним до самого кінця, звідки їй все одно було видно вівтар. Вона бувала на багатьох сімейних вінчаннях, хоча була ще надто маленькою, аби побувати в Ліверпульському кафедральному соборі на помпезному вінчанні дядька Сесіла й тітки Герміони, чию постать і екстравагантний капелюшок вона помітила зараз у першому ряді. Поруч із нею сиділи П’єро й Джексон, довші сантиметрів на п’ятнадцять, затиснуті тілами їхніх батьків, які, як і раніше, жили окремо. По той бік проходу сиділи троє представників родини Маршалів. Оце й усі парафіяни. Суто приватна церемонія. Ніяких журналістів із відділів світської хроніки. І Брайоні теж не мала б тут бути. Вона була достатньо знайома з перебігом церемонії, аби зрозуміти, що головного моменту вона не пропустила.
— По-друге, він покликаний бути захистом від гріха перелюбства, аби ті, котрі позбавлені дару стриманості, могли одружуватись і залишатися доброчесними членами Христової церкви.
Обличчям до вівтаря, обрамлені контуром святкових білих одеж священика, стояли молоді. Вона була в білому, в традиційній пишній сукні й, наскільки Брайоні могла роздивитися ззаду, під густою фатою. Волосся було заплетене в одну дитячу косу, яка звисала вздовж спини з-під піни тюлю і орґанді. Маршал стояв рівненько, наватовані плечі його святкового костюма різко виділялися на тлі стихаря священика.
— По-третє, він покликаниі дарувати взаємну згоду, поміч і втіху, яку одне має діставати від іншого…
Вона відчула, як на неї накочують спогади, дражливі подробиці, наче висипка, наче бруд на шкірі: заплакана Лола, яка заходить до неї в кімнату, її зап’ястя, вкриті синцями й саднами, подряпини на плечах у Лоли й у Маршала на обличчі; Лолине мовчання в темряві біля озера, коли та дозволила своїй серйозній, смішній, такій «правильній» молодшій кузині, яка не здатна була відрізнити справжнього життя від вигаданих нею історій, дати злочинцю можливість уникнути покарання. Бідолашна, самозакохана й уразлива Лола з її прикрашеною перлами бархаткою і запахом трояндової води, яка прагнула позбутися останніх заборон дитинства, яка рятувала себе від принижень тим, що закохалася — або вмовила себе, що закохалася, і яка не могла повірити своєму щастю, коли Брайоні настояла на тому, що вона сама і розповість, і обвинуватить. І що ж то за щастя для Лоли — яка, ледве вийшовши з дитячого віку, була силою позбавлена невинності — вийти заміж за свого ґвалтівника.
— Тому, якщо хтось може вказати якусь переконливу причину, чому ці двоє не можуть
