Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

– Отже, я так розумію, дон Ґуставо Барсело розповів вам про мене?

– У загальних рисах, так би мовити. Ви справили на нього глибоке враження.

– Одна з моїх спеціалізацій.

– Це я можу засвідчити сам. До речі, деякі з ваших колишніх знайомих у центральному комісаріаті також переказують вам вітання. Не дивуйтеся. Ми, журналісти, такі. Полюбляємо ставити запитання. Погана звичка, яку набуваєш із роками.

Вілахуана стер із обличчя всі ознаки усмішки й пильно подивився на Алісію.

– Хто ви? – запитав він навпрямки.

Алісія замислилася над тим, чи слід трохи прибрехати або й узагалі наплести сім мішків гречаної вовни, але щось у цьому погляді журналіста підказало їй, що це буде великою тактичною помилкою.

– Я та, хто прагне з’ясувати правду про Віктора Маташа.

– Останнім часом учасників вашого клубу не відженешся. Можна поцікавитися, навіщо вам ця правда?

– Боюся, що не можу відповісти на ваше запитання.

– Не збрехавши, ви маєте на увазі?

Алісія кивнула.

– Чого, із поваги до вас, я не збираюся робити.

Посмішка, цього разу переповнена іронії, знову з’явилася на обличчі Вілахуани.

– Ви гадаєте, що, підлизуючись до мене, досягнете більше, ніж брешучи?

Алісія кліпнула віями й прибрала щонайсолодшого виразу обличчя.

– Ви ж не дорікнете мені за те, що я принаймні спробувала.

– Я бачу, Барсело не помилився щодо вас. Якщо не можете розповісти правди, то хоча б скажіть, чому ви цього не можете зробити.

– Тому що, розповівши вам правду, я наразила б вас на небезпеку.

– То ви мене оберігаєте?

– У певному розумінні, так.

– І за це я маю сповнитися до вас удячністю й допомогти? Такий ваш задум?

– Я рада, що ви бачите речі моїми очима.

– Боюся, мені потрібен кращий стимул. Не косметика. Плоть слабка, але коли вступаєш у середні літа, здоровий глузд бере гору.

– Так кажуть. Як щодо взаємовигідної угоди? Барсело розповів, що ви працюєте над книжкою про Маташа та інших письменників із утраченого тими роками покоління.

– «Покоління» – це занадто гучно сказано, а епітет «втрачене» більше личить до поезії.

– Я кажу про Маташа, Давида Мартіна та інших…

Вілахуана здійняв брови.

– Що вам відомо про Давида Мартіна?

– Те, що, я переконана, може вас зацікавити.

– Наприклад?

– Наприклад, подробиці справ Мартіна, Маташа та інших в’язнів замку Монтжуїк, що, як вважається, зникли між 1940 і 1945 роками.

Вілахуана не зводив із неї погляду. Очі йому блищали.

– Ви спілкувалися з адвокатом Бріансом?

Алісія обмежилася кивком голови.

– Я напевне знаю, що він нізащо не розповість нікому своїх таємниць, – мовив Вілахуана.

– Є інші способи дізнатися правду, – натякнула Алісія.

– У комісаріаті мені казали, що це ще один із ваших талантів.

– Це все злі заздрощі, – відказала дівчина.

– Наш національний спорт, – підтвердив Вілахуана, який, схоже, мимоволі діставав задоволення від цієї невеличкої словесної дуелі.

– Попри це, мені здається, що дзвонити до комісаріату й розпитувати про мене, тим паче тепер, не було вдалою думкою. Це я вам кажу заради вашого ж добра.

– Я не такий дурень, сеньйорито. Я нікуди не дзвонив, і моє ім’я ніде не зринало. Як бачите, я теж роблю все можливе, щоб оберегти себе.

– Я рада це чути. У наші часи зайва обережність не завадить.

– Схоже, щодо одного ми з вами обоє згодні: довіряти вам не можна.

– У певних місцях і в певні моменти це найкраща з рекомендацій.

– Не буду заперечувати. Скажіть-но, Алісіє, чи часом усе це не має стосунку до нашого неповторного міністра дона Маурісіо Вальса та його ретельно забутого минулого, коли він був комендантом в’язниці в замку Монтжуїк? – запитав журналіст.

– Що змушує вас так думати?

– Вираз вашого обличчя, коли я згадав про Вальса.

Дівчина завагалася на якусь мить, і Вілахуана кивнув сам до себе, підтверджуючи свою підозру.

– Припустімо, що це так. Що тоді? – поцікавилася Алісія.

– Скажімо так: це посприяло б моєму зацікавленню у цій справі. Угоду якого характеру ви маєте на думці?

– Виключно літературного, – відказала Алісія. – Ви розповідаєте мені все, що знаєте про Маташа, а я обіцяю надати вам доступ до всієї інформації, якою володію, щойно розв’яжу справу, над якою зараз працюю.

– А доти?

– А доти – моя довічна вдячність і ваша втіха від усвідомлення того, що ви допомогли бідолашній панянці в скрутному становищі.

– Он як. Що ж, мушу визнати, що ви принаймні куди переконливіші за вашого, наважуся припустити, колегу, – заявив Вілахуана.

– Перепрошую?

– Я кажу про чоловіка, який навідувався до мене кілька тижнів тому і якого я, до речі, відтоді не зустрічав, – пояснив журналіст. – Ви не обмінюєтеся між собою інформацією під час обідньої перерви? Чи йдеться про вашого конкурента?

– Ви не пригадуєте його імені? Часом не Ломана?

– Можливо. Не запало мені в пам’ять. Старість – не радість, як то кажуть.

– Який він мав вигляд? – запитала Алісія.

– Куди менш спокусливий, ніж ви.

– У нього був шрам на обличчі?

Вілахуана кивнув, а потім, примружившись, поглянув на Алісію.

– Часом не ваших рук справа?

– Він порізався, коли голився. Завжди такий незграбний. То що ви розповіли Ломані?

– Нічого, чого він ще не знав, – відказав Вілахуана.

– Він згадував про Вальса?

– Не прямо. Одначе було помітно, що його цікавлять роки, проведені Маташем у замку Монтжуїк, та його дружба з Давидом Мартіном. Не треба мати бозна-скільки розуму, щоб зв’язати кінці докупи.

– І більше ви його не бачили й не розмовляли з ним?

Вілахуана похитав головою.

– Ломана може бути дуже наполегливим, – промовила Алісія. – Як ви його позбулися?

– Я сказав йому те, що він хотів почути. Точніше, те, що він сподівався почути.

– І що саме?

– Його, схоже, неабияк цікавив будинок, у якому Віктор Маташ мешкав з родиною до свого арешту в 1941 році, біля Водної магістралі, перед кварталом Вальвідрера.

– Звідки такий інтерес до будинку?

– Він запитав мене про значення фрази «вхід до лабіринту». Хотів знати, чи може це означати якесь конкретне місце, – мовив Вілахуана.

– І?

– Я сказав йому, що в книжках «лабіринтового» циклу «вхід», себто отвір, крізь який Аріадна «провалюється» до підземного світу тої іншої Барселони, розміщений у будинку, де дівчинка мешкає разом зі своїми батьками. А будинок цей жоден інший, окрім як той, у якому жила родина Маташів. Я повідомив вашому колезі адресу й розповів, як дістатися туди. Тут немає нічого такого, чого б він не зміг дізнатися сам, понишпоривши з годинку в реєстрі нерухомості. Мабуть, він сподівався знайти там скарб або що й краще. Правильно я міркую?

– Ломана сказав вам, на кого працює? – запитала Алісія.

– Він показав мені поліційний