Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

Коли Варґас розплющив очі знову, полудневе сонце било у вікно. Старовинний настінний дзиґар XIX століття, який Алісія, либонь, придбала на якомусь розпродажі старожитностей, показував майже дванадцяту. Варґас почув жіночі кроки в кімнаті й протер очі.

– Чому ти не розбудила мене раніше?

– Мені подобається слухати, як ти хропеш. Неначе в хаті завелося ручне ведмежа.

Варґас сів на край канапи. Узявшись руками за крижі, він став їх масувати. Почувався так, наче по ньому проїхався дорожній коток.

– Хочеш пораду? Ніколи не старій. Переваг жодних.

– Я над цим розмірковувала, – відказала Алісія.

Поліціянт звівся на ноги, намагаючись не зважати на хрускіт і поколювання. Алісія перед дзеркалом, що висіло над комодом, демонстративно фарбувала губи яскраво-червоною помадою. Дівчина мала на собі чорне вовняне пальто, підперезане поясом, чорні панчохи зі швом, а взута була в туфлі на високих каблуках-шпильках.

– Кудись збираєшся?

Алісія обернулася довкола своєї осі, немов на показі мод, і з усміхом поглянула на поліціянта.

– Я гарна?

– Кого ти маєш намір убити?

– У мене зустріч із Серхіо Вілахуаною, журналістом «Ванґуардії», про якого мені розповів книгар Барсело.

– Ескпертом із творчості Віктора Маташа?

– І з інших питань також, я сподіваюся.

– А можна поцікавитися, як ти його обкрутила?

– Сказала, що маю книжку Маташа і хочу йому її показати.

– Точніше було б сказати: мала книжку Маташа. Як я пригадую, її викрали, і зараз у тебе немає нічого.

– Це лише формальності. До того ж у мене є я.

– Матір Божа…

Алісія довершила своє убрання капелюшком із вуаллю, що затуляла верхню половину її обличчя, і востаннє глянула на себе в дзеркало.

– Можна дізнатися, звідки весь цей одяг?

– Від Баленсьяґи [91].

– Я не це мав на увазі.

– Я знаю. Скоро повернуся, – сказала Алісія уже в дверях.

– Можна скористатися твоєю ванною?

– Якщо тільки помиєш її після себе.

Домовитися про зустріч із Вілахуаною було не так просто, як вона це змалювала Варґасові. Власне кажучи, Алісії спершу довелося мати справу з секретаркою редакції, яка не давала замилити собі очі й ледь-ледь не поклала слухавку. Завдяки кільком вивертам Алісія домоглася, щоб її з’єднали з Вілахуаною, який по телефону видавався налаштованим скептичніше, ніж математик на обіді з єпископами.

– Кажете, у вас є книжка Маташа? Із циклу «Лабіринт духів»?

– «Аріадна і Багряний Князь».

– Я гадав, що лишилося тільки три примірники цього твору.

– Отже, мій – четвертий.

– І кажете, що показували книжку Ґуставо Барсело?

– Так. Він сказав, що ви його добрий приятель.

Вілахуана зареготав. Алісії в слухавці чути було галасливу метушню, яка панувала в редакції.

– Я буду після дванадцятої в бібліотеці Королівської академії красного письменства Барселони, – промовив він нарешті. – Знаєте це місце?

– Тільки з чуток.

– Запитаєте мене у приймальні. І принесіть книжку.

34

На майдані, що ховався в тіні собору, здіймався будинок з кам’яним портиком, на арочному склепінні якого був напис:

КОРОЛІВСЬКА АКАДЕМІЯ КРАСНОГО ПИСЬМЕНСТВА БАРСЕЛОНИ

До Алісії час від часу доходили чутки про це місце, але, як і більшості її земляків, дівчині не було відомо практично нічого про установу, що прихистилася в стінах цього палацу, справжньої реліквії середньовічної Барселони. Алісія знала, чи то пак здогадувалася, що Академія об’єднує товариство вчених, письменників і книголюбів, що поклали собі за мету оберігати писемні надбання людства, які вони збирали тут, починаючи від кінця XVIII століття, уперто не зважаючи на те, що довколишній світ рік за роком дедалі більше опирався їм, не сприймаючи таких дивацтв. Їхня спільнота скидалася на щось середнє між таємним орденом і літературним гуртком, такий собі приклад організації, за зачинені двері якої потрапляють тільки обрані й тільки вони знають, що всередині.

Запах каміння й неодмінна аура таємничості супроводжували Алісію, коли вона переступила поріг і пройшла до внутрішнього дворика, де були сходи, які вели нагору, до зали, що правила за приймальню. Там її перестрів схожий на першодрукаря персонаж, який, здавалося, мешкав тут від початку минулого століття. Чоловік підозріливо подивився на неї і запитав, чи це вона сеньйорита Ґріс.

– Власною персоною.

– Я так і подумав. Сеньйор Вілахуана в бібліотеці, – сказав чоловік, жестом запрошуючи її проходити всередину. – Прохання до відвідувачів зберігати тишу.

– Не хвилюйтеся, – відказала дівчина. – Я сьогодні вранці дала обітницю мовчання.

На обличчі суворого сторожа не з’явилося навіть натяку на усмішку, тож Алісія лише подякувала йому й попрямувала вперед із таким виглядом, наче знала, де шукати ту бібліотеку. Це завжди найефективніший метод, щоб потрапити до приміщень із обмеженим доступом: поводитися, як той, хто знає, куди йде, і не потребує ні дозволів, ні підказок. Подібно, як зі звабленням: хто просить дозволу, той програв ще до початку.

Алісія блукала сама по собі палацовими коридорами, зазираючи до зал зі скульптурами, аж доки не наштовхнулася на приязного чоловіка із зовнішністю бібліофіла, який назвався Полонієм і люб’язно запропонував провести дівчину до бібліотеки.

– Я вас бачу тут уперше, – зауважив Полоній, вигляд якого вказував на те, що весь його досвід стосунків із протилежною статтю закінчувався сонетами Петрарки.

– Сьогодні вам пощастило.

Алісія знайшла Серхіо Вілахуану в товаристві муз, а також близько п’ятдесяти тисяч книжок, що становили бібліотечний фонд академії. Журналіст сидів за одним зі столів перед чималенькою вежею з аркушів списаного паперу. Він гриз ковпачок авторучки й бурмотів щось собі під ніс, приборкуючи фразу, яка відмовлялася лягати на папір так, як йому хотілося. Вілахуана мав приємний вигляд задумливого й флегматичного британського науковця, що потрапив до середземноморського призвілля. Журналіст був одягнений у сірий вовняний костюм із краваткою, поцяткованою золотими письмовими перами, і шаликом шафранового кольору, накинутим на плечі. Алісія пройшла до читальної зали, відлунням кроків повідомляючи про своє прибуття. Вілахуана виринув із забуття й, підвівши голову, подивився на Алісію поглядом, у якому дипломатичність змішалася з ущипливістю.

– Сеньйорита Ґріс, я гадаю, – промовив він, надіваючи ковпачок на ручку й ґречно підводячись.

– Називайте мене Алісією, будь ласка.

Дівчина простягнула йому руку, яку Вілахуана потиснув із поштивою, але дещо стриманою усмішкою. Відтак жестом запросив Алісію сідати. Його очі, маленькі й проникливі, оглядали її з сумішшю недовіри й цікавості. Алісія вказала на стіл, вкритий аркушами з іще мокрим чорнилом.

– Я перервала вашу працю?

– Радше вирятували мене від неї, – відказав Вілахуана.

– Ви проводите бібліографічне розслідування?

– Готую промову з нагоди вступу до цієї спільноти.

– Мої вітання.

– Дякую. Не хотів би видатися неввічливим, сеньйорито Ґріс, Алісіє, однак я чекаю на ваш візит уже кілька днів, тож, гадаю, ми