Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

– Гадаєш, ніхто не хоче, щоб Вальс знайшовся?

Алісія ретельно зважила відповідь.

– Не думаю, що вони можуть собі це дозволити. Вальс – це не абихто, щоб зникнути, наче його й не було.

– Отже?

– Може, вони хочуть лише дізнатися, де він. І, може, вони зовсім не зацікавлені в тому, щоб вийшли на справжні причини його зникнення.

Варґас струснув головою і ще раз протер очі.

– То ти справді вважаєш, що Морґадо, Сальґадо й Мартін, троє колишніх Вальсових в’язнів, вимізкували план, щоб помститися йому за себе й за свого загиблого товариша, Віктора Маташа? Так ти гадаєш?

Алісія стенула плечима.

– Можливо, Морґадо, шофер, тут ні до чого. Можливо, це його начальник. Санчіс.

– Навіщо Санчісові таке робити? Це ж людина лояльна до влади. Він одружений зі спадкоємицею одного з найбільших статків у країні… Такий собі маленький, потенційний Вальс. Навіщо він мав би вплутуватися в таке?

– Не знаю.

– А той список чисел, який ми знайшли у Вальсовій машині?

– Це може бути що завгодно. А може, й не мати жодного стосунку до нашої справи. Просто випадковий збіг. Ти сам це казав, пригадуєш?

– Ще один збіг? За двадцять років служби в поліції справжніх збігів мені трапилося менше, ніж людей, які не брешуть.

– Не знаю, Варґасе. Не маю й гадки, що означають ці числа.

– А знаєш, що насправді в цьому всьому найменше сходиться?

Алісія знову кивнула, немовби прочитавши його думки.

– Вальс, – мовила вона.

– Так, Вальс, – підтвердив Варґас. – Попри всі його каверзи й інтриги протягом років, проведених комендантом у Монтжуїку, попри всі його вчинки, нехай навіть це він отруїв Ізабеллу Жисперт, убив чи намагався вбити Давида Мартіна, Маташа і ще бозна-кого… загалом-то ми говоримо про звичайного душогуба, в’язничника середньої ланки режиму. Таких, як він, – тисячі. Ти щодня перетинаєшся з ними на вулиці. Люди зі зв’язками, з друзями і знайомими у високих кабінетах, так, але всі вони зрештою лише підхлібники. Лакеї та дрібнота. Як такій людині за такий короткий час вдалося з самих низів видертися так високо?

– Хороше запитання, еге ж? – сказала Алісія.

– Коли твоя розумна голівка знайде на нього відповідь, тоді матимеш той фрагмент, якого бракує, щоб усе це безглуздя набрало бодай якогось сенсу.

– А ти хіба не збираєшся мені допомогти?

– Я вже починаю сумніватися у своїй придатності. Щось мені підказує, що відшукати ключ до цієї крутиголовки може бути небезпечнішим, ніж не відшукати. А я прагну вийти за кілька років на пенсію з повним забезпеченням, щоб присвятити свій час творам Лопе де Веґи й перечитати їх усі, від першого до останнього.

Алісія повалилася на канапу, вичерпавши весь свій запал. Варґас допив холодну каву й зітхнув. Потім підійшов до відчиненого вікна й глибоко вдихнув-видихнув. Удалечині знову калатали церковні дзвони, і поліціянт якусь хвилю споглядав, як сонце обсновує дзвіниці й голуб’ятники сяйнистими ниточками.

– Зроби мені ласку, – промовив він. – Не розповідай поки що про все це ані Леандро, ані будь-кому іншому.

– Я ще не зовсім збожеволіла, – урвала його Алісія.

Варґас зачинив вікно й підійшов до дівчини, яка починала виявляти ознаки втоми.

– Здається, тобі саме час до своєї труни, – пожартував він. – Ходи відпочинь.

Варґас узяв її за руку й провів до спальні. Відгорнувши укривало, він показав дівчині, щоб та лягала. Алісія скинула халат і пірнула під простирадло. Варґас накрив її аж до підборіддя, і вона, усміхаючись, поглянула на нього.

– Ти не почитаєш мені казочки?

– Обійдешся.

Варґас нахилився, щоб підняти халат із підлоги, а потім рушив до дверей.

– Тобі не здається, що нам поставили пастку? – запитала Алісія.

Поліціянт замислився над її словами.

– Чому ти це сказала?

– Не знаю.

– Пастки найчастіше ми ставимо самі на себе. Зараз я знаю тільки те, що тобі треба відпочити.

Варґас узявся за дверну ручку.

– Ти будеш тут?

Він кивнув.

– Спокійних снів, Алісіє, – сказав поліціянт, зачиняючи двері до спальні.

32

Вальс утратив відчуття часу. Він не пам’ятає, скільки днів чи тижнів уже тут, у цій кам’яній клітці. Востаннє він бачив сонце того далекого надвечір’я, коли поруч із Вісенте сидів у машині, що здіймалася вгору дорогою до Вальвідрери. Йому болить рука, але коли Вальс шукає її, щоб помасажувати, то не знаходить. Він відчуває, як йому коле в пальцях, яких у нього більше нема, як шпигає в кісточках, неначе там засіли залізні скалки. Ось уже кілька днів – а може, годин – йому дошкуляє біль у боці. Вальс не може розгледіти, якого кольору його сеча, що ллється в латунне цебро, однак гадає, що вона значно темніша, ніж зазвичай, і забарвлена кров’ю. Жінка не приходить, і Мартін також далі не з’являється. Вальс не розуміє. Хіба це не те, чого хотів божевільний письменник? Дивитися, як його кривдник гниє живцем у камері?

Тюремник без імені й лиця приходить раз на день. Принаймні Вальсові так здається. Він став рахувати дні його візитами. Тюремник приносить воду та їжу. Їжа завжди та сама: хліб, скисле молоко й часом щось схоже на висушене, як таранька, м’ясо, яке Вальсові важко жувати: зуби його розхиталися. Два вже випало. Іноді він проводить язиком по яснах, відчуває смак своєї крові й знає, що скоро випадуть ще.

– Мені потрібен лікар, – каже він, коли тюремник приносить їжу.

Той не говорить до нього майже ніколи. Тільки дивиться.

– Як довго я вже тут? – запитує Вальс.

Тюремник не відповідає йому.

– Скажи, що я хочу поговорити з нею. Розказати правду.

Одного разу він прокидається й бачить, що в камері є ще хтось. Це тюремник, який тримає в руці щось блискуче. Мабуть, ніж. Вальс не намагається захиститися. Він відчуває укол у сідницю, а потім холод, що розходиться його тілом. У руці тюремника був лише шприц.

– Скільки ще ви триматимете мене живим?

Тюремник випростується і йде до виходу з камери. Вальс хапає його за ногу. Удар у живіт вибиває з нього дух. Кілька годин він лежить, зібгавшись у клубок, скімлячи від болю.

Цієї ночі йому знову наснилася його донька Мерседес, ще зовсім маленька. Вони були в своєму маєтку, в Сомосаґуас, у парку. Вальс забалакався з кимось зі слуг і випустив дівчинку з очей. Він кидається на її пошуки й знаходить вервечку слідів, що ведуть до будинку з ляльками. Вальс заходить у темряву приміщення й кличе свою доньку. Він натрапляє на її одежу і сліди крові.

Ляльки, що облизуються, мов хижі кішки, зжерли Мерседес.

33