Важка весна - Борис Пахор

Так вони дійшли до будівлі під сірою стіною та увійшли до неї, щоб віддати шану покійникові. Йойо стояв, мов добрий ведмідь, а у Жуля було обличчя сухорлявого батька, який все зробив, аби врятувати хворого сина, але син усе-таки випередив його і відійшов на той світ раніше, ніж він. Мішані думки. І зрозумів, що він думає про це, щоб не думати про неї. Тіло покійника не було схоже на тіла там. Він був одягнений. І на жовтому чолі був лише жмут волосся, але цього достатньо, щоб череп не був голим. Ні, він не був одним із тих, він був звідси. Його вже торкалися санітарки-доглядальниці, лікарка, яка прикладала стетоскоп до його грудей. На його запалих щоках відчувалося дихання голосів, які зверталися до нього, доторк Арлеттиної дрібненької руки, яка приносила йому вночі ліки. І згадав, як вона писала, що майже бажає хворому, аби якнайшвидше припинилися його страждання. Може, це був саме він?

Він стояв у юрбі і з бездумним виразом на обличчі слухав, як говорили про покійника. «Може, десь має жінку». «Відіслали телеграму, але ніхто не відгукнувся». І згадав Жуля, як той говорив панні Жільбер про три цінності: про здоров’я, працю та кохання. Про кохання він би їй оповів якусь особливу історію, яка б починалася так: «Знаєте, скільки коштує розлучення колишнього полоненого, який повернувся додому і застав дружину з іншим? Що, мадемуазель Жільбер?»

І Жуль урочисто поліз у кишеню за паперами, але мадемуазель Жільбер утекла, лишивши по собі лише хилитання дверей.

Тоді раптом усвідомив, що він без Арлетти, і тієї ж миті відчув навіть солідарність із покійником; і здалося йому, що завдяки цьому усвідомленню спільності їхньої долі він не такий самотній.

Потім, дорогою назад, він приєднався до Нікоса, в обох у них жили однакові спогади звідти, і, можливо, саме тому вони всю дорогу мовчали.

Усю ніч йому здавалося, немов похорон для нього — знак, адже його повернення до життя перетворювалося на крах. Сила, яку, всупереч усьому, мало минуле, була схожа на незримий і нечутний вітер, який віднесе зі сцени акторів і куліси, і залишить лише безнадійно порожній поміст. І тепер вся дійсність знову зведена лише на оту, за сценою, оту з димарем і запахом лою, що його розносить дим над бараками, важкий і задушливий. А оскільки він ще й ревниво оберігає ту дійсність і навіть пишається нею, то світ той є його співучасником, подумав він. Бо тоді, коли говорив їй про одруження з гарним хлопцем, атмосфера звідти була поруч, підтримувала його. І в його відчуттях був навіть відтінок злорадства, — нехай і вона почувається пригніченою, як він. Ці емоції зародилися в ньому, піднялися з нього, а не прийшли до нього як чужорідні. І чим глибшою ставала ніч, тим більше він ув’язав у заплутаних тенетах. Так навіялася думка про кінець, як сам собою зрозумілий і необхідний висновок. Скільки їх уже невдовзі після повернення врятувалися саме в такий спосіб! Тобто виявилися швидшими, ніж він. Не такими наївними. Менш інфантильними, ось що. Зрозуміли, що той світ неможливо пересадити у повсякденну метушню. Яким порятунком від цих примар може бути жіноче тіло? Воно не сміє принести забуття, та й поверненець цього не хоче, а кохання ніколи не зможе дати рівноцінної заміни. Хоча рішення про самогубство — ще більше спотворення всього. Це визнання слабкості. А щеплення для життя після повернення з країни смерті є доказом сили. Ні, сьогодні ввечері він не був би так вороже настроєний щодо свого тіла, яке прийшло померти в банальне повсякдення, якби не почував солідарності із тим мілким, простакуватим людським світом. Не стояв би коло нього, як нав’язливий гість. Бо якщо переслідування тих видив — прокляття, то пістряві, барвисті картини життя — спокуса, безпосередньо пов’язана з людською суттю. І немає сенсу залишатися вірним тому єству на шляху крізь загибель для того, щоб тепер відчути потребу попрощатися з життям.

При цьому висновкові він зітхнув, і вже тієї ж миті повернулося її струнке тіло, наближалася до нього дрібними кроками худеньких ніг. І враз усі враження і всі думки здалися неправдоподібними та видуманими. Від початку і до кінця помилковими. Бо коли вона повернеться і припаде до нього вустами, немов двома набряклими помаранчевими скибками, все перетвориться лише на жалісний плід наляканої уяви. Торкнеться його, немов вал м’якої води, немов маслинове тремке море в рожевих променях заходу сонця. Бо її шкіра ще має колір дитинства. Уся, — від вуст, які під час поцілунку припадають до нього, мов невмолимий і зворушливий поліп, — до дитячих, якихось бешкетливих щиколоток. І пружність гладких заокруглень і грайливі звиви стегон і живота. Так у грі борюкаються дітлахи: хлопчик над хлопчиком, або дівчинка над хлопчиком, яка ще не знає про різницю між двома тілами, і щосили притискає свої стегна до його, так що тіла зливаються і щільно прилягають одне до одного. І її пружні коліна впираються то в землю, то в його бік. І немов пружина, її тіло то в захисті, то в нападі, її вуста з усією жагою.

І відігнав усі думки, і тісно заплющив очі, щоб розібрати всі складові її поцілунку. Спочатку було ніби сплеск неймовірної вдячності, але вже наступної миті — потреба ввібрати у себе кожен порух вуст, схвалити їх. Немов це відкриття їх цінності неймовірно чудове, і він хоче зробити його своєю власністю назавжди. Водночас її поцілунок — це й віддано-щирий доказ правильності і: суджень. Доказ тривалий, глибокий, стосилий, ніжний. Але, мабуть, саме в цьому і полягає чарівність наївної дитячої довіри. І коли нескінченний поцілунок сягає межі, за якою