Любий друг (Збірник) - Гі де Мопассан
Пампушка й Корнюде, дарма що були найближче до дверей, вийшли останніми — суворі й гонористі перед ворогом. Товстуха намагалася опанувати себе й бути спокійною, а демократ трагічно посіпував свою довгу бороду злегка тремтячою рукою. Вони хотіли зберегти достойність, розуміючи, що під час отаких от зустрічей кожен начебто представник своєї країни, однаково обурені улегливістю своїх компаньйонів, причім Пампушка намагалася показати себе гордовитішою від своїх сусідок, жінок чесних, а Корнюде, гадаючи, що мусить подавати зразок, усім своїм поводженням підкреслював узяту на себе місію óпору, що його він розпочав ще з перекопування доріг.
Всі ввійшли до великої кухні в корчмі, і німець звелів показати йому дозвіл на виїзд, підписаний комендантом Руана, де було зазначено прізвище, ознаки та професію кожного з подорожніх, і довго оглядав усіх оцих людей, порівнюючи їх з тим, що було про них написано.
Потім він швидко мовив: «Все топре!» — і зник.
Подорожани зітхнули вільніше. Голод давався взнаки, і вони замовили вечерю. На готування її потрібно було з півгодини, і поки дві служниці поралися, пасажири пішли оглядати приміщення. Кімнати виходили в довгий коридор, кінець його були шкляні двері з нульовим номером.
Коли нарешті почали сідати до столу, увійшов сам господар корчми. Це був колишній менджун, людина товста і ядушлива, в горлі у нього безперервно свистіло, хрипіло й клекотіло мокротиння. Його батько заповів йому прізвище Фоланві.
Він спитав:
— Мадемуазель Лизавета Руссе?
Пампушка здригнулася й обернулась:
— Це — я.
— Мадемуазель, прусський офіцер хоче зараз же поговорити з вами!
— Зо мною?
— З вами, якщо ви справді Лизавета Руссе.
Вона якось розгубилася, з хвилину подумала й рішуче заявила:
— Отакої, але я не піду.
Кругом заметушилися, захвилювалися; кожний сперечався, одгадуючи причину такого наказу. Підійшов граф.
— Ви цього не робіть, мадам, бо ваша відмова може мати серйозні наслідки не лише для вас, а й для всіх ваших супутників. Ніколи не слід противитися людям, од вас сильнішим. Це запрошення, я певен, не може мати жодної небезпеки; либонь, забули про якусь формальність.
Всі, як один, приєдналися до графа і почали просити Пампушку, наполягати, переконувати й, нарешті, переконали, бо кожен боявся ускладнень, що їх міг би викликати такий нерозважний вчинок.
— Добре, я це зроблю, — сказала вона, — але тільки для вас!
Графиня стиснула їй руку:
— Ми вам за це вдячні.
Пампушка пішла. Вирішили почекати її, щоб сісти до столу.
Кожен жалкував, що не його покликали замість задиркуватої та бувалої цієї дівчини, і в думці кожен готувався запобігати ласки на випадок, коли б і його покликано.
Але за десять хвилин вона вернулася, задихана, засапана — аж червона й роздратована.
— А, мерзотник, мерзотник! — бурмотіла вона.
Всі бажали довідатись про те, що сталося, та вона не сказала нічого; а коли граф наполягав, вона відповіла з великою достойністю:
— Ні, я не можу вам цього сказати, це вас не стосується.
Тоді всі посідали навкруги високої вази з супом, що парував і пах капустою. Невважаючи на всю цю тривожну пригоду, вечеря, проте, пройшла весело. Сидр був до смаку, й подружжя Люазо та черниці пили його з ощадливості. Решта просила вина; Корнюде гукнув пива. У нього був особливий спосіб одкривати пляшку, шумувати пиво, розглядати його, спершу нахиляючи шклянку, а потім підносячи її до світла, щоб як слід оцінити колір. Коли він пив, його велика борода, що зберігала відтінок його улюбленого питва, здавалось, дриґотіла з ніжності; свої очі він скошував убік, щоб не спускати зору зі своєї шклянки, і здавалося, він виконував єдиний у світі обов’язок, для якого народився на світ. Можна було сказати, що в його думці якось зближувались і споріднювались великі пристрасті, які захоплювали все його життя, — Пиво та Революція; і, напевне, він не міг пити перше, щоб не думати в той час про другу.
Обоє Фоланві обідали край стола. Чоловік хрипів, мов продірявлений паровик, у грудях у нього так клекотіло, що він не міг балакати за їжею; зате жінка ні на хвилину не вгавала. Вона розповідала про свої враження від зустрічі з пруссаками, про те, що вони роблять, що говорять, вона кляла їх передовсім за те, що вони їй коштували грошей, а потім і за те, що двоє синів її були в армії. Зверталась вона переважно до графині, рада, що розмовляє з такою значною дамою.
Розповідаючи про інтимні речі, вона понижувала голос, а чоловік раз у раз перебивав її:
— Ти б краще замовкла, мадам Фоланві.
Але вона не звертала жодної на це уваги й провадила:
— Так от, мадам, оці-о люди тільки те й роблять, що їдять картоплю та свинину, свинину та картоплю. І даремно думають, що вони охайливі. О ні! Вони всюди паскудять, даруйте на слові. А якби ви бачили, як вони цілими годинами й днями проробляють свої справи! Вийдуть усі на поле — й пішло: марш уперед, марш назад, повернись туди, повернись сюди!.. Хоча б вони обробляли землю у себе вдома чи шляхи принаймні прокладали! Та де там: з цих військових, мадам, нікому ніякої користі! І чому цей бідний народ їх годує, коли вони тільки й вчаться, що воювати! Правда, я невихована баба, та й годі, але коли я бачу, як вони, не жаліючи себе, топчуться з ранку й до вечора, я думаю собі: адже ж є люди, які роблять стільки винаходів, щоб користь іншим принести, а навіщо потрібні ті, що з шкури пнуться, аби лиш нашкодити. Та й справді, хіба це не жах — убивати людей, хто б вони не були: пруссаки, англійці, поляки чи французи? І коли ви мститеся над тим, хто вам зробив шкоду, — це недобре, й за це вас навіть засуджують; а як нищать, мов дичину, наших дітей, — це ніби й добре, бо ж винагороджують тих, хто більше вбиває? Ні, знаєте, цього я ніяк не зрозумію!
Взяв слово Корнюде:
— Війна — це варварство, коли нападають на мирного сусіда, але вона — святий обов’язок, коли захищають батьківщину.
Стара схилила голову:
— Звичайно, коли захищаються, — інша річ; а чи не краще було б знищити всіх королів, які зачинають війни на потіху собі?
У Корнюде блиснули очі.
— Славно, громадянко! — сказав він.
Добродій Каре-Ламадон глибоко замислився. Хоч він і боготворив уславлених ватажків, проте здоровий розум цієї селянки змусив його спинитися над тим, яку користь могли б дати країні стільки
