Щит і меч - Вадим Михайлович Кожевніков

І коли оголосили номер. «Два Ніколь два — партерні акробати», — Вайс мимоволі аж подався вперед.

У залі накурено, тісно, гамірливо. Військові пили пиво, виймали закуску в промащеному папері й розкладали її на вільному стільці. Якщо попереду сидів цивільний, вони клали ноги на спинку його стільця.

Чини військової поліції водили по задніх рядах електричними ліхтариками і випроваджували із залу солдат, коли ті починали надто вільно поводитися з вуличними дівками.

Вайсові не треба було особливо напружувати зір, щоб пізнати в цьому з ідеальною фігурою акробаті, затягнутому в чорне трико, Зубова. Його волосся було розчесане на прямий проділ, брови тонко підбриті, губи ледь підмальовані. Він здорово працював, цей акробат Ніколь. Його партнерка, обличчя якої Йоганн ще не встиг розглядіти, бо про неї не думав, мов чорна змійка, металася в руках Зубова, то обвиваючи його, то завмираючи в легкій позі на його витягнутій руці.

Їм довго аплодували.

І коли, вийшовши на аплодисменти, Зубов високо підкинув свою партнерку, а вона, зробивши в повітрі сальто, раптом розгорнула, як крила, полотнище із свастикою, зал заревів від захоплення і влаштував справжню овацію.

Пройшовши в артистичну з коробкою глюкозних цукерок, куплених у буфеті, Вайс штовхнув двері, на яких було написано на косо повішеному папірці: «Два Ніколь два». Він уклонився жирно намащеній жіночій фізіономії, яку побачив у дзеркалі, й пробурмотів:

— Фрейлейн, я захоплений вашою майстерністю. — Йоганн поклав на піддзеркальник свою коробку цукерок і з усмішкою обернувся до Зубова.

Але той зустрів його усмішку незворушно байдуже.

— Пане єфрейтор, — відповів Зубов, — ваші шановні батьки, певне, казали вам, що заходити в кімнату до незнайомих людей, не постукавши перед цим, непристойно.

— Винуватий, — сказав Вайс. І винахідливо запропонував згідно пароля: — Я готовий постукати шістнадцять разів.

Він ждав, поки Зубов обізветься, але той мовчав. Потім Зубов спитав:

— Ви, власне, до кого прийшли, пане єфрейтор?

— Я хотів би висловити свої поздоровлення Ніколь…

— Їх двоє — два Ніколь два, — нагадав без усмішки Зубов.

— О, я хотів би відрекомендуватися головному з них, — сказав Вайс, починаючи вже дратуватися. Він не розумів, чому Зубов з такого впертістю не відповідає на пароль.

— Головний Ніколь — ось, — заявив Зубов і вказав очима на дівчину, що знімала з обличчя грим.

Вайс підійшов до неї, ще раз уклонився. Сірі уважні очі зустрілися з сердитими Йоганновими очима.

— То це ви, паші єфрейтор, сиділи на шістдесятому місці? Ви щось хочете мені сказати?

— Так, — підтвердив Йоганн.

— Тут?

— Якщо ваш партнер не заперечує, я хотів би вас куди-небудь запросити.

Зубов сказав дівчині:

— Я проведу його до Полонського.

У невеликому пивному барі вони мовчки пили біля стойки пиво, дуже розведене водою. Зубов кинув власникові бару:

— Учора, пане Полонський, водогін не працював і пиво було міцніше.

— Сьогодні водогін теж не працює, — сказав власник бару.

— Звідки ж стільки води?

— То, пане, мої сльози, — одказав власник бару, — то мої сльози за пропащою моєю комерцією.

Увійшла дівчина з чемоданчиком у руці, голова туго запнута хусткою. Жовта бобрикова жакетка. Обличчя ще лисніє од вазеліну. Вона взяла Вайса під руку й, передаючи чемоданчик Зубову, звеліла:

— Ходімо!

Звернули в провулок, де було темно й бовваніли цегляні руїни.

Пригортаючись до Йоганна, дівчина говорила чітко, суворо:

— Я ваша зв'язкова. У нього, — вона кивнула на Зубова, що йшов позаду, — є тепер своє особливе завдання. — Замислилась. — Гадаю, поки що для нас з вами надійним «дахом» буде… — запнулася, — ну, ви за мною, словом… упадаєте. — Спитала: — У вас є інші варіанти?

— Нема, — щиросердо признався Йоганн.

— Своєму начальству завтра доповісте про наше знайомство. Ну й про те, що ночували в мене, чи що. Так буде, мабуть, правдоподібніше.

— Що правдоподібніше? — спитав Вайс.

— Ет, — сердито сказала дівчина. — Ну коли артистка, які там з нею можуть бути церемонії! Адже так?

— Та ні, ви помилилися, — запротестував Йоганн. — Вони мають мене за дуже пристойного молодого чоловіка.

— Взагалі нічого не слід надто підкреслювати, вихованість теж, — повчально сказала дівчина. — В усякому разі, вам, єфрейторе.

— Добре, — згодився Вайс.

— Ну, нічого доброго в цьому немає. — Пригорнулася ще ближче. — Запам'ятайте. Я Ельза Вольф. Фольксдойч. Мати — полячка. Батько, звичайно, німець, офіцер. Загинув. Я дитя кохання. Народилася в Кракові. Католичка. Якщо спитають про партнера, — коханець. Та скоро кине. Що ще? Усе, здається. — Нагадала рішуче: — Отже, будете в мене ночувати.

Йоганн почав благати:

— Та я ж не можу. Я обіцяв Дітріхові, Штейнгліцу й, нарешті, Лансдорфу з'явитися вчасно. Я повинен…

— Ні, не повинні. Ви повинні допомогти мені придбати у вашій особі армійського покровителя: сусіди почали мене утискати. На добраніч, — сказала вона голосно по-німецьки, звертаючись до Зубова.

— Гаразд, на добраніч, — пробурмотів Зубов і пішов.

— Куди він? — спитав Йоганн.

Ельза знизала плечима.

— Ну як же це так, сам…

— А вас не цікавить, як я тут сама і завжди сама?

— А Зубов?

— Ніколь — чудовий хлопець, та занадто він покладається на силові прийоми. Нещодавно він знову придумав атракціон зі стріляниною.

— Пробачте, а скільки вам років?

— За віком ви старші од мене, за званням — не знаю, — суворо сказала Ельза.

— А ви давно?..

— Повернетесь, зайдете в кадри, попросіть мою особову справу… — Подивилася