Молоко з медом - Іоанна Ягелло
— Привіт! Що сталося? Щось хороше? — поцікавився він і без зайвих запитань перейняв візочок з малою Євою.
Лінка кивнула головою.
— Ага. Вона до мене всміхнулася. Розумієш? Усміхнулася до мене!
— Здається, малі діти не роблять цього свідомо?
— А звідки ти знаєш?
— Читав.
— Ти читав про малих дітей?
— Ага, — Оскар почервонів. — Ти ж знаєш… що мені подобається багато чого знати. То я собі почитав на різних сайтах… І там було написано, що до двох чи трьох місяців, коли немовля всміхається, то це така собі гримаска, радше вправляння м’язів чи щось таке.
— Ну, так. Але їй уже виповнилося два місяці.
— Справді. Агов, Євуню, — він схилився над візочком і заходився трусити карусельку з папужками. Проте не дочекався жодної усмішки, і це, здавалося, його трохи розчарувало. Але не Лінку. Лінка була щаслива. І не лише тому, що їй дісталася найпрекрасніша на світі усмішка. А ще й через те, що Оскар штовхав візок, і це було так класно. І що він читав про немовлят. Лінці здавалося, що це не лише тому, що Оскарові хотілося якомога більше про все знати. Він хотів довідатися чогось про її дитину.
На зустріч абітурієнтів вони ввійшли з візочком. Ніхто їх не прогнав і нічого не сказав, хоч Лінка й дуже боялася, як усе буде. Одна справа прогулюватися студентським містечком, але геть інша — зайти до корпусу. Адже дитина в це аж ніяк не вписувалася. Зрештою, збори тривали недовго. Присутні довідалися про основні речі, взяли якісь рекламні матеріали. І все. Повертаючись, Лінка сумовито озирнулася на будинок, у якому вона щойно вдавала майбутню студентку. «А може, — подумала. — Може, через рік?» Та передусім треба скласти ці випускні. Проте нині їй не хотілося про це думати. Нині вона отримала цей день, Євину усмішку, а попереду на неї чекав вечір.
Оскар гадки не мав, куди повести Лінку. І не знаходив собі місця, бо час спливав, а в нього не було жодної ідеї. Раптом йому здалося, що від цього страх як багато залежить. І сам із себе сміявся, бо це ж не заручини, нічого такого. Проте він однаково відчував відповідальність за те, щоб вечір удався. Щоб Лінка гарно розважилася.
— А чого це ти так бігаєш з кутка в куток? — поцікавилася його мама. Весела, вона саме фарбувала губи помадою. — Я виходжу, — попередила. — Йду на побачення з Єремієм.
— Чудово. Я теж виходжу. Зустрітися з Лінкою. У неї нині вільний вечір. Її мама сказала, що вона мусить розважитися. От тільки я не знаю, куди з нею піти.
— Якщо ти не знаєш, то хто тоді, — засміялася мама. — Адже ти її знаєш найкраще! Просто підіть туди, де не можна ходити з дитиною.
— Куди наприклад? — зітхнув Оскар.
— Ой, Оскаре. У кіно, до театру, на концерт до філармонії, на велосипедну прогулянку… Ще щось придумати?
— Ага, ти справжній експерт, — іронічно зауважив син.
— Звичайно. Про таке не забувають. Насправді, коли ти був малим, я не мала таких проблем. Село — це село. Хоча до твого народження я іноді ходила на концерти. А потім уже ні.
— Гм, — спохмурнів хлопець.
— Ага, і не забувай, що вона досі не відновила сили. Тож, може, не варто на велосипедах.
— Добре. Поведу її в кіно, а тоді прогуляємося бульварами. Підемо чогось випити.
— От і прекрасно. Але в кіно на щось веселе.
— Що?
— На якусь комедію чи щось про кохання. Пригадую, коли ти був маленьким, то я не могла ані читати, ані дивитися жодних жахіть чи чогось схожого. Усе мене так лякало, я постійно боялася, що з тобою щось може статися. У цей час потрібні легкі речі, веселі, оптимістичні. Особливо в її ситуації.
— Господи, мабуть, мені спершу доведеться дисертацію про кіно написати.
— Може, — засміялася мама й пішла до себе, а Оскар увімкнув комп’ютер, щоб подивитися розклад кіносеансів.
«Пітбуль». Ні, занадто брутальний. «Без обличчя». Ні, це про чувака, який потрапив у катастрофу й утратив обличчя. Мабуть, воно занадто сумне. «Дівчина в тумані». О ні. Зникла. Можливо, її вбили. «Острів собак». Може, воно й кумедне, але це мультик. «Помста гномів». Іще гірше. «Я найкраща». Може бути непоганий, про фігуристку. Або «Lady Bird». Мабуть, воно веселіше. Переглянув трейлер. Наче непогано. Зітхнув. А що, коли їй не сподобається?
— Сподобається, — він лише тепер помітив, що мама стоїть поруч і спостерігає за ним. — А передусім їй сподобається, що ти так цим переймаєшся.
— О Боже. Вона б умерла від сміху, — зауважив Оскар. — Окей. Як буде — так буде, — перевірив години сеансів. Усе добре.
«Я зайду по тебе за чверть шоста. Може бути?»
«Звичайно», — відписала вона.
«Перше побачення», — подумав він. Тільки дивися ж, не зіпсуй усього цього. Вибрав нову футболку й чисті джинси, прийняв душ. А далі вже тільки гаяв час, переглядаючи дурні відео на Youtube.
Лінка теж почувалася схвильованою. Проте часу на роздуми не мала, бо раптом підступив вечір, а треба ще одягтися й перепеленати дитину. Було тепло, тому вона вибрала гарну сукенку. Причому зовсім не таку, у якій зручно було годувати. А таку… ще з іншого часу. Білу, у рожеві та фіолетові квіти й листочки. «Перед годуванням зніму», — подумала Лінка. Хоч би не забруднити… Понюхала повітря. Здається, мала покакала. «Зараз поміняю памперс, погодую, тоді знову поміняю. І піду нафарбуватися. Так, саме так». Лінка поклала Єву на сповивальному столику й відгорнула памперс. Звісно, усередині вже був сюрприз. Упс. Наче вже й звикла, але, здається, не до кінця. Зняла памперс, застебнула його й укинула до смітниці поруч зі столиком. Вона вже простягнула руку до чистого памперса, коли сталося те, чого статися не мало. Аж ніяк не повинно. Мала спершу поцюняла, намочивши себе й усе довкола, а тоді, наче цього виявилося замало, стрельнула в неї коричневим струменем гівенця. Ні. Це неможливо. «Може, це мені лише сниться», — подумала приголомшена Лінка, яку цей несподіваний «подаруночок» перетворив на соляний стовп, а квіткову галявину на сукенці на лужок, прикрашений коров’ячими коржиками.
— Мамо! — у
