"Грант" викликає Москву - Василь Іванович Ардамацький

— Я висаджу вас на службовому причалі! — крикнув штурвальний.

Шрагін кивнув.

Коли до причалу лишалося кроків двісті, Шрагін побачив там натовп німців. Вони стояли біля старої шаланди, з якої на берег сходили люди. Їх обшукували і шикували в шеренгу, перед якою походжав високий гестапівець у чорному мундирі.

— Не бійтесь, тримайтеся незалежно, — шепнув Лілі Шрагін.

Катер пришвартувався поряд із шаландою, і зараз же до нього підбіг німецький офіцер.

— Хто такі? — крикнув він, витріщивши очі.

— Потерпіть хвилинку, і ми вам відрекомендуємось, — спокійно відповів Шрагін, допомагаючи Лілі зійти на берег. Він не поспішаючи вийняв з кишені документи про відрядження і мовчки подав їх гестапівцю, що підійшов. Але той читати їх не став, засунув недбало в кишеню і наказав солдатам:

— До майора Крафта!

Солдат зробив виразний рух автоматом, що висів у нього на грудях. Шрагін взяв під руку Лілю, і вони пішли попереду солдата.

— Що трапилось? Чому? — пошепки спитала Ліля; обличчя в неї стало зовсім біле як папір.

— Зараз узнаємо, не бійтесь, — сказав їй Шрагін і міцніше стиснув її лікоть.

Він зрозумів, що обурюватися й сперечатись на причалі безглуздо. Тут діє безвідмовна машина, і керує нею зовсім не той гестапівець, який взяв документи, він їх навіть не подивився. За документами Шрагін був інженер-інспектор при адміралі Бодеккері, який посилав його в Одесу із спеціальним службовим дорученням. Ще один документ свідчив, що інженера-інспектора супроводжує дружина, яка їде в Одесу на консультацію до спеціаліста з легеневих хвороб. До цього документа додавалася довідка про хворобу Лілі, яку підписав начальник медичної служби вісімнадцятої армії. Цю довідку дав лікар Лангман. Документи були дуже надійні. І все-таки Шрагін трохи непокоївся.

Їх привели до невеликого будинку з білого каменю. Біля входу стояв вартовий. Солдат завів їх у тісну кімнатку, наказав стати до стіни, а сам став коло дверей. За дверима в дальшій кімнаті чути було збуджені чоловічі голоси. Двері розчинились, і на порозі показався високий на зріст гестапівець у розстебнутому чорному кітелі. Він здивовано подивився на Шрагіна, ще здивованіше на Лілю, застебнув кітель. Потім запитливо глянув на солдата. Той виструнчився, цокнув каблуками, але не вимовив ні слова. Гестапівець повернувся назад і зачинив двері.

Минуло ще хвилин десять, і в ту ж кімнату пройшов гестапівець, який на причалі взяв у Шрагіна документи. Незабаром він виглянув із-за дверей:

— Зайдіть.

У кімнаті було чотири чоловіки. Той, що виходив у розстебнутому кітелі, сидів за столом. Очевидно, він був головний, у його руках Шрагін побачив свої документи.

— Ви розмовляєте по-німецькому? — звернувся до Шрагіна гестапівець.

— Так, але коли зі мною розмовляють, — відповів Шрагін і посміхаючись подивився на гестапівця, що відібрав у нього документи.

— В його обов’язки не входить розмовляти, — усміхнувся головний і діловито спитав: — Вам, певно, потрібний номер в готелі?

— Я сподіваюсь, що про це потурбувався начальник порту пан Нельке, — відповів Шрагін.

Головний гестапівець набрав номер телефону.

— Пан Нельке? Це Віллі Крафт. Ви ждете кого-небудь від адмірала Бодеккера?.. Ах, він десь пропав?.. — гестапівець підморгнув Шрагіну. — Так от ми потурбувались, щоб цього не сталося. Пришліть машину і відвезіть своїх гостей у готель. Поспішайте, у мене справи. — Гестапівець поклав трубку. — Все гаразд, — звернувся він до Шрагіна. — Прошу не ображатись, така вже у нас робота. Пробачте, мадам, — гестапівець уклонився Лілі.— Мушу зауважити, мадам, що з вашою чарівною зовнішністю хворіти просто нерозумно…

Ліля механічно всміхнулась.

За ними приїхав сам начальник порту Нельке. Він був зовсім молодий, мабуть, ровесник Шрагіна. Випещене красиве обличчя, ставна спортивна постать, від нього віяло благополуччям і легковажністю.

— Везу вас у дев’ятнадцяте століття, — весело говорив він по дорозі в готель. — Просто дивно, як росіянам у цьому невідомому світові місті пощастило зберегти готель з французької провінції часів Бальзака.

— Нам потрібно дві кімнати, — сказав Шрагін і, помітивши здивування Нельке, пояснив: — Дружина хвора, їй треба рано лягати спати, а в мене можуть бути пізні службові справи.

— Будуть дві кімнати! — вигукнув Нельке так радісно, наче для нього було великим щастям виконати це прохання гостей.

Їм дали дві великі суміжні кімнати. Ліля хотіла одразу піти відпочити, але Нельке гаряче запротестував.

— Це жахливо! Це нестерпно! Унизу вже накрили стіл, і на вас чекають, — казав він і так благально дивився, що Ліля пообіцяла зійти в ресторан трошки згодом.

Стіл був накритий в окремому кабінеті, і справді там, крім Нельке, ждали ще чотири чоловіки — усі в цивільному. Начальник порту відрекомендував їх Шрагіну. Двоє — інженери якоїсь румунської будівельної фірми.

— Доктор Хакус, імперський банк, — ледь уклонившись, сказав про себе третій. У нього була могутня постать борця і довгасте, коняче лице.

Четвертий буркнув своє прізвище так, що його не можна було розібрати, і почав обмацувати Шрагіна маленькими чіпкими очима.

Зараз же почався обід, причому зовсім російський обід, навіть з супом. І звичайно, ікра, горілка, тости і безладні розмови. Шрагін чудово розумів, що він зовсім не та особа, заради якої влаштовувався б такий обід. Але в чому ж тоді річ? Що за всім цим приховано? Одна страва змінювалась іншою, горілку замінило вино, проте за столом, як і раніше, ні слова про справу. А коли прийшла Ліля, всі ще більше пожвавішали. І почалися тости.

— За сім’ю!

— За дружин! — кричав Нельке, піднявши бокал з вином і, звертаючись до Лілі, урочисто проголосив: — За вас, у вашій особі ми бачимо своїх далеких і коханих дружин.

Обід закінчився, і Нельке подав Лілі руку.

— А тепер відпочинок, відпочинок… — І, повернувшись до Шрагіна: —