Ініціація - Люко Дашвар

участь у нашій безпрограшній лотереї!» — вигукнула весело. І уточнила: якщо жінка не виграє щось цілком матеріальне, то отримає щасливе побажання. Жінка витягнула папірець, розгорнула його й прочитала вголос: «Рівно за три місяці, три тижні і три дні ваше життя зміниться назавжди». «Боже мій! — перелякалася ошелешена продавчиня. — Вибачте! То, певно, якась помилка! Чи провокація конкурентів! Чи… креатив! Бо, якщо вдуматися, мова може йти і про гарні зміни. Які… назавжди?! Господи, як страшно!» Жінка була не зі слабких, не із забобонних. Викинула папірець і наказала собі забути про зловісне передбачення. Та в мізках закарбувалася дата покупки. І мимоволі жінка почала відлік відведених їй трьох місяців трьох тижнів і трьох днів до фатальної дати. До мами прийшла за три дні до години «Х»: виснажена морально і фізично, безпорадна, спустошена. «Усе розумію, — казала, — що той папірець — профанація, ідіотизм! Результат роботи дебілів! Але нічого не можу вдіяти: ніяк не йде з голови. Я проаналізувала ймовірність будь-яких подій, які можуть назавжди змінити моє життя, і перелякалася ще більше, бо назавжди — це тільки одне: смерть! А в мене сім’я: чоловік, діти. І я розумію, що для мене краще померти самій, тільки б моє життя не змінила назавжди смерть моїх близьких, моєї сім’ї. Я вже відчуваю, що помираю. Мені важко ходити, у голові паморочиться. Я реально помираю». Про сім’ю насамперед мама і запитала: рідні ж не в курсі «щасливого побажання»? Жінка хитнула головою: ні. Вона таки була не зі слабких. Моя мама теж не зі слабких, але перед нею, як на мене, стояло завдання, що не мало вирішення, бо, що б не порадила бідасі, у разі трагедії почувалась би винуватою. Та мамі вистачило духу сказати жінці, що думає. Прямим текстом, у лоба, без медичних термінів, типу психосоматика, рівень навіюваності, є ефективні препарати, таке інше. «Ви прийшли до мене. Моя пацієнтка — ви. Я рятуватиму вас, щоби вам вистачило сил і надалі любити свою сім’ю». І не додала: любити, що б не сталося з вашою сім’єю. На три дні мама зникла з власної сім’ї. Фізично вона нікуди не ділася, та три дні поспіль вона знай говорила і говорила з жінкою по мобільному, а на третій день пішла до неї, бо, як потім пояснювала, раніше йти не мало сенсу. Година «Х» мала наблизитися впритул. Жінка реально помирала: не мала сил підвестися, ледве дихала, навколо неї тремтіли діти, чоловік. Мама спитала жінку: о котрій годині вона витягла з акваріума «щасливе побажання», адже вона не могла цього забути. Та жінка не пам’ятала: вдень, а о котрій саме… Мама сказала, що уточнила: розбитий акваріум прибрали о 12:30, бо того дня рівно о 12:30 неуважний покупець штовхонув його ліктем і дурну забаву довелося на деякий час припинити. «А зараз майже третя дня, — сказала мама. — Година “Х” минула». І додала, що жінчині діти хочуть їсти. І ніхто не помер. Хоча ніхто і не покарав недоумків із великої міжнародної торгівельної мережі. І акваріум їхній не розбивався. Певно, і досі дарує «щасливі побажання».

Згадую свій сон, усі події якого сконцентрувалися в літі.

— Так, — відповідаю мамі. — Щось на кшталт історії зі «щасливими побажаннями». Мій власний якір. Клаптик паперу з чітким визначенням сезону. Хай уже мине літо. Хочу осені.

До осені — кілька тижнів. Якось перекантуюся, протримаюся до першого вересня в стані нерухомості-бездумності-бездіяльності, і першого дня осені, певно, нап’юся дорогого алкоголю, бо сон відпустить. Відпустить і зникне, термін його актуальності вичерпається, і, що б не означав, не стану більше мордуватися, намагаючись розшифрувати його, не встряватиму заради того в сумнівні забави. Маю для того реальну підказку, натяк, вагою в життя: Герман помер. Значить, і сон помер. Чому не зрозуміла того раніше?

— Хай уже стане осінь. Розкладу чистий аркуш, знайду свій маршрут…

Реальність вимагає визначитися конкретніше. Уже зараз, у літі. Спочатку телефонує пані Півник.

— Меланіє! І що мені переказують?! Що те падло Сікорський тебе теж вигнало з «Кресала»?! Це правда?

— Думаю, він позбавляється всіх, хто пов’язаний з вами, Оксано Петрівно, — фантазую небезпечно, аби тільки відмежуватися від минулого подалі. — Він же знає: на роботу мене взяли ви, ще й за рекомендацією його дружини. Може, дізнався про особливе доручення, яке ви мені давали? Не знаю. Не хочу через Сікорського серце рвати.

— А щодо доручення? Дізналася щось, Меланіє? Є в нього курва? Бо Леся питає.

— Вибачте. Нічого конкретного. Тільки чутки.

— Давай мені чутки! Люди просто так язиками не плескають.

— Заради Бога!

— Ні, я наполягаю.

— Добре. Хлопці з бойового крила «Кресала» казали: Сікорський своїх курв трахає прямо в кабінеті на столі, — видаю зі злою радістю, чекаючи на реакцію. Пані Півник же відреагує? Не заніміє від збудливих згадок?

— А ти маєш рацію! — відповідає злостиво. — Не варто через Сікорського серце рвати! У нас таких Сікорських ще буде — як яєць на Великдень! Правильно я кажу, Меланіє?

— Вам видніше.

— О так! Я ще гостроти зору не втратила. І знаєш, що знаю?

— Що?

— Гаплик «Кресалу»! До зими згасне.

— Круто!

— Круто? Меланіє! Що я чую?! Ти рада з того, що припинить діяльність організація, в яку ми з тобою вклали стільки сил, стільки серця?

— Рада, Оксано Петрівно, — відказую. — Ми з вами наповнювали «Кресало» ідеями, а Сікорський здатен тільки морди опонентам бити. І в чому тоді ідея? І навіщо тоді таке «Кресало»?

— Ти молодець! Просто молодець! Красиво перекрутила! Будемо співпрацювати, — клекоче пані Півник і не відкладає співробітництво на потім. Пропонує актуальну посаду в актуальній громадській організації на дуже привабливих умовах і під її, пані Півник, керівництвом.

Думки вже завелися: о так! Привабливі умови у вигляді конкретної суми бабла саме зараз, коли позбавила себе останньої тисячі баксів, а ще триста лишилися тільки тому, що жеру реберця на халяву, — це те, що потрібно і що ніяк не вплине на мою самооцінку.

— Вибачте, Оксано Петрівно, не можу, — вимовляє мій клятий язик. — Дякую, звісно, але я вже задіяна в дуже важливому соціальному проекті. Працюю день і ніч.

— Що за проект? — пані Півник вимагає конкретики. — Я могла щось про нього чути?

— Резонансу ще не було. Ми тільки… — ледве не бовкнула «на початку великих справ», — запускаємося.

— Політика?

— Радше соціальний захист.

— І що ти заробиш? Авторитет? Ім’я? Подумай, Меланіє! Я порожнього не пропоную.

Обіцяю подумати. Відрубаю дзвінок, намагаюся розібратися, чому в мені одній співіснують такі протилежні і одночасні реакції на реальність.

А