Ініціація - Люко Дашвар

— Сто баксів за бійця, кажу, і тобі, командире, тисяча! Десять бійців підженеш? — сміється Сікорський. Жує, плямкає, розповідає, радіє-сміється. — Ну, і… Перевага вже, ясна річ, на нашому боці. Дали просратися! І охоронцям, і правоохоронцям, і тим дружнім, що до них приєдналися. Дійшли до потрібної точки. У нас яка точка відліку? Проста: буде кров, буде і резонанс!

Я теж маю радіти. Правила такі. Не радію.

— Не цікаво? — Сікорський оперативно реагує на порушення правил.

— Цікаво. Я просто втомилася, Сікорський.

— Від чого? Від бухла? Це я намахався! І нічого, не скиглю.

— Я теж не скиглю.

— А чого супишся? Образилася? — дістає з кишені напівпорожній пакунок, кидає мені на коліна. — Тут ще дещо залишилося. Давай! Ховай у тєлік! І запам’ятай: якщо більше не косячитимеш, швидко надолужиш! Бо за косяки треба відповідати, Міл!

— Не косячила, — видушую вперто.

— Добре, завтра розкажеш, що за ідея. Якщо нормальна, все компенсую. Як варіант?

— Круто!

— Тоді скидай футболку, Міл! Мужчина повернувся з битви. А що потрібно мужчині після битви?

— Виспатися? — мовить мій клятий язик.

Сікорський підходить впритул. Бере мене за руку, примушує підвестися. Роздивляється з прикрістю.

— Магазин порожній?

— На ранок буде повним, — шепочу невпевнено.

— Уже ранок!

— Значить, уже повний.

— То давай! Заряди мужчину, який повернувся з битви.

…Секс може бути кращим за життя. Того ранку секс був гіршим за смерть. Я не хотіла помирати. Старалася! Підкріплювала себе злими думками: давай! Ти не просто примушуєш себе до близькості, ти мстишся двом ницим сукам одночасно: Лесі Ігорівні і Оксані Петрівні! Не працювало, бо коли Сікорський задовольнив власні фізіологічні потреби, а про мої і не згадав, то лиш констатував:

— Так ти трудилася, як коняка в полі. Відпочивай уже. Згодом розкажеш, за що ти щойно так відчайдушно боролася.

Сікорський був ким завгодно, але не дурнем.

Розревлася. Вивалила факти, щоб не ризикувати назвати все те правдою. Як холодною весною мене скривдив зрадливий покидьок: знищив, опустив до рівня тварини, піддослідного кролика, випалив моє серце, і ніхто того не помітив, нікому не було до мене діла, тільки Сікорський спитав, чому я зажурена. І я прибилася до нього, бо повірила не в любов — у мужчину, а то важливіше, чесніше і реальніше. Та сьогодні раптом опинилася на Лівому березі, надто близько до того місця, де мене розшматували на мільйони окремих безпорадних безглуздих часток. І зрозуміла, що нічого не забула: ані зради, ані спустошення, яке охопило мене тоді.

— А чого тебе занесло на Лівий берег?

— Кажу ж: знайшла бомбезну ідею для подальших акцій «Кресала». Не все ж махатися.

— Певно, грандіозна ідея, раз ти заради неї відхилилася від маршруту і попиляла кресалівські ресурси.

Історія загиблого Толі Овчаренка, його матері, яка привела в крихітну квартиру чужу бабцю разом із кудлатим псом, не розчулила командира.

— І що ми з цього націдимо? Одноразовий, як гандон, викид інформації? А потім що? Розповідати, що ми знову завітали з допомогою до тої самої тітки, тої самої бабці, того самого пса?

— Так у цьому ж головне: не забувати про людей. І тварин. Ніхто цього не робить.

— І ми не робитимемо! — Сікорський уже відійшов від гніву. Обіймає мене, пригортає до себе. — Краще залиш мені контакти того чмошника, який із тебе позбиткувався.

— Якби в мене були його контакти, я б сама давно його знайшла, — брешу перелякано, бо що завгодно, навіть плюнути в лице Блекові, але не вбивати. Навіть у хвилини найчорнішого гніву страшуся уявити, що його вже нема.

— А як його звати? Ім’я, прізвище. За прізвищем знайду. Не проблема!

— Богдан, — белькочу. Ціпенію, думки метушаться, і, поки шукають рятівну відповідь, язик ляпає: — Нечай.

— Нечай? Ти теж Нечай, Міл!

— На цьому і зіграв. Казав: ми з одного дерева, одне ціле…

— Добре. Відрубаю від тебе ту гілку!

— Ні! Не треба!

Сікорський дивиться на мене іронічно.

— Любиш його?

— Любов — привілей вільних, — бурмочу. — А я хіба вільна? Я… в «Кресалі».

Сікорський не готовий до філософських дебатів. Дає добу. Прийти до тями, проаналізувати косяк, повернутися до роботи. Навіть пропонує ключі від мисливської хатинки на Десні, та я настирно повертаю його до головного.

— Пообіцяй, що не зашкодиш людині на ім’я Богдан Нечай! Залиш його мені! Чуєш, Сікорський?! Він мій!

Сікорський хапає мене за руку, смикає до себе.

— Міл! Зараз не я відрубую від твого дерева гнилий відросток. Зараз ти сама пиляєш гілку, на якій реально сидиш!

Крапка. Це крапка? Сікорський погнав керувати «Кресалом», а я все намагаюся втямити: крапка?.. Геть із патріотичної організації, зі студії, де живу на халяву? Маю повернути коханцеві і макромрію — синю «Мікру» з лише кількома тисячами кілометрів пробігу?

— І грошей майже не лишилося.

Перераховую бакси з пакетика: тисяча триста.

— Сікорський, ти покидьок! — психую, бо мало б залишитися більше. Значно більше!

Круто він мене покарав! Кидаю гроші в сумку: стійка телевізора — розкрита явка, більше не знадобиться. Хочеться курити і пити каву, — Джармуш! — та руки знаходять іншу роботу: дістаю з антресолей велику дорожню сумку, кидаю в неї спочатку ноут, потім «Нікон»… Зупиняюся, бо розумію: за міцного альфа-самця з халявною хатою та безліччю інших матеріальних вигод у мене ще вистачає снаги поборотися, але, поки буду поряд із Сікорським, поки цікавитиму, вабитиму, навіть дратуватиму, в периметрі його впливу (читай — у цілковитій небезпеці) залишатиметься далекий від реальності мрійник, який спустив на воду хиткий човник, і захиститися від командира «Кресала» йому не допоможуть ані чуже ім’я, ані моє прізвище. Сікорський знайде його. Не заради мене — аби потішити власну пиху.

— Що мені до Блека?! — бурмочу. — Забути! Ніколи не згадувати! Навіть подумки, бо на ображених возять не тільки воду! Усе, що бачать, скидають на спину! А мені б уже розігнутися, вирівняти спину. З ким, як не з Сікорським?

Викидаю з сумок речі: дарма я зайшла до Діни в арт-салон. Ставлю ноут на стіл: дарма взяла портрет Толі Овчаренка, попхалася з ним на вулицю Віфлеємську. Курю: занадто багато повітря раптом завелося в моєму глухому куті. Та головна думка продовжує їсти мозок: поки я з Сікорським, Блек у небезпеці.

…Коли пізнього літнього вечора Сікорський з’являється в студії поблизу Дружби Народів, мої речі складені, замкнені в сумках.

— Я ж тебе правильно зрозуміла? — показую коханцеві на