Ініціація - Люко Дашвар

— Довіртеся мені, добре? — кладу руку на бабину суху долоньку.

Пес підхоплюється, вишкірюється, гарчить недобре.

Відхоплюю руку: спокійно! Все зрозуміла. Лише розмова. Ніяких тактильних контактів.

— Шановна пані, прошу, повідомте мені хоч щось про себе, — знову атакую стареньку. — Ви ж розумієте. Тоді мені буде значно легше звільнити вас із цього полону. Я зможу… Не знаю! Знайти для вас місце в пристойному закладі для літніх людей. Із доглядом, медичною допомогою, — терпіння вичерпується разом з аргументами, психую, вигукую нервово: — Пані, ви мене чуєте?!

— Чую, — відповідає бабця привітно, усміхається.

— Чудово, просто чудово! Дякую, ви молодець. І як вам моя пропозиція, що скажете?

— Ти став дорослим, Миколко, — відповідає бабця. — Готуй зошити, восени підеш до школи.

Кінець забаві! Штовхаю візок на Віфлеємську, бурчу вголос, не соромлюся старої жінки.

— Вам ще, вибачте, треба дожити до осені, а я восени особливий зошит відкрию. Власний. Дідько! Ви мене наштовхнули на слушну думку. Недарма мордувалася! — Чергове осяяння перекриває плани визволити стару з пазурів хижої Альонки. Заради Бога, хоче вошкатися з бабою — прошу! Навряд чи скоро забіжу, аби перевірити. Бо, здається, тільки-но усвідомила свій маршрут. Досить уже смикатися: то до користі в «Кресалі», то до благодійності з Діною і волонтерами. Піду своїм шляхом. Нарешті зорганізую власні тренінги з ефективної комунікації і формування особистості. Допоможе мама. Згодяться і нотатки старого діда Реформаторського, коли розмірковуватиму про зміну системи координат. Восени почну! Вже лину в осінь.

Хто ж знав, що в осені на мене інші плани.

Частина четверта

1

Перегуда так змарнів, що став здаватися меншим, дрібнішим. І в кого б тепер язик повернувся назвати його кремезним, сильним?

— Що з чоловіком? — дивувалися карасівці, коли на початку осені посходилися на похорон Сашка Шовкопляса, який згорів менш як за два місяці від раку підшлункової, і Перегуда прийшов. Навіть труну з небіжчиком допомагав нести, а карасівці знай розглядали Павла, перешіптувалися: та що з Перегудою?! Його в’язниця і пожежа не поламали: за півліта новий дім поставив, залізним профілем накрив, а потім — бах! — як відрізало. Так і стоїть недобудова, а зима на Перегуду не чекатиме, скоро прийде! Хоч би вікна-двері повставляв, щоб сніг у нову хату не наносило.

— А коли йому новою хатою займатися, якщо він Галю Шовкоплясиху щодня до Сашка в київську лікарню возив? — розмірковували. — Кажуть, навіть коли Шовкопляс після операції вже не піднявся і на третій день помер, так Перегуда розклав сидіння в своїй «Ниві», поклав в автівку мертвого Шовкопляса, поряд Галю посадив і в Карасівку привіз. Отакі жахи!

— Які жахи? Пашка готує собі ґрунт, щоб до Шовкоплясихи переїхати, — сказав Оверків син Іван. Зиркав на Перегуду здалеку, ближче підійти боявся, та й погляду не відводив, наче потрібно було Іванові зазирнути в Павлові очі, дізнатися врешті, чим відповість. І головне — коли?

Коли?! Після бурхливої розмови на Івановому подвір’ї місяць минув, другий, а Перегуда ніяк не завдавав удар у відповідь.

«Що ж ти готуєш мені, виродок? Яке паскудство?» — мордувався Оверків син, місця собі не знаходив, бо не могло такого бути, щоби Перегуда просто заковтнув і забув про Іванове злодійство. Іван сам би ніколи такого не залишив без відповіді. Він би ту суку, яка до його хати з мазутом і сірниками тільки наважилася б наблизитися, розірвав! Спочатку обібрав би до нитки, випатрав, убив і розірвав! А Перегуда, падло, цим обмежуватися, певно, не бажає. Моторошну помсту вигадує. Небачену раніше, ганебну, публічну, бо інакше чому і досі ніхто в Карасівці не знає, що Іван Перегудине обійстя підпалив? Навіть Іванова дружина не здогадується, а вона ще та зараза, від неї мало що вдається приховати. Не просто ж так Перегуда мовчить! Певно, позганяє карасівців, приб’є Івана до стовпа шиферними цвяхами, а коли люди заголосять, отоді і відкриє правду. І ящик помідорів приготує, щоб карасівцям було чим в Івана жбурляти. Та спершу розваляє Іванове обійстя, зґвалтує Іванову дружину, поріже дітей, і тільки як упорається, за Івана візьметься.

«Що ж ти готуєш?» — про сон забув, смикався від кожного звуку, як паралічний: що, де? Змордувався.

Першим не витримав Іванів сечовий міхур, став підтікати. І, може, від підтікань неабияка чоловіча сила теж витекла: не стирчить у штанях! Навіть після настоянки справжнього китайського женьшеню, яку потайки від дружини Іван вторгував на базарі в райцентрі і ковтав щовечора перед тим, як у ліжко вкластися.

— Вань, ти не забув, що в тебе жінка є? — спочатку обережно, а потім все настирніше запитувала дружина.

— З однією важливою справою розберуся, тоді і згадаю, — психував.

— То розбирайся скоріше!

— А я що роблю? Саме готуюся!

Підготувався до нападу Перегуди капітально. Намотав на паркан колючий дріт, поставив камеру спостереження, яка фіксувала найменший рух у дворі, передавала зображення на монітор, який стояв біля Іванового ліжка. Розумні люди казали, що краще б укласти договір з охоронною фірмою з райцентру: хай вони в монітори дивляться і мчать до Іванового подвір’я зі злодюжками розбиратися. Та Іван пошкодував грошей. І дружині не хотілося признаватися, скільки на монітор і камеру викинув, бо ж збрехав, що все те добро йому на халяву дісталося. Та й не зупинять приватні охоронці Перегуду, думав.

На камерах і дротах не зупинився. Знову до гаманця поліз, і хоч дуже не хотів із грошиками розлучатися, повіз стосик до столиці. Тасі Ягольник. Напатякав: мовляв, яка ж ти розумна жінка, Тасю! Тільки ти в Перегуді справжнє чудовисько роздивилася, виконала громадянський обов’язок у вигляді заяви на хутірського житця, який точно київського нотаріуса вбив, бо коли Перегуда відмазався і його випустили, то сам Іванові розказував, як Тасиного колегу мочив. А Тася правильно зробила, що з райцентру виїхала, бо Перегуда надто мстивий! Не простить Тасиної принциповості. Біситься! Таке став витворяти — на голову не налазить. Сашка Шовкопляса отруїв, щоб до його дружини в труси залізти. Уявляєш? І не мовчить. Матюччя гне! Усіх, каже, дістану. І от… У зв’язку з такими метаморфозами, а також через повторний продаж батькової хати, до якої Тася теж причетна конкретно і небезкоштовно, Іван хоче підстрахуватися. І сподівається, що Тася йому допоможе, бо Тасі тепер теж підстрахуватися слід.

— Потрібні два папірці заднім числом, — перейшов до конкретики. — Генеральна довіреність від Наталі Іванівни Костомарової на право робити замість неї усілякі дії: купівлю, продаж.

— Одного такого папірця і