Ініціація - Люко Дашвар

— Що треба?! — Жінці уривається терпець. Робить до мене крок, за її спиною з’являється кудлатий пес.

— Допомога сім’ям загиблих героїв, — белькочу безпорадно і формально. — Дозвольте пройти? Спочатку маю перевірити деякі відомості, — додаю вже впевнено. Точно! Перш ніж відкрити кульок із готівкою, треба пересвідчитися, що ця жінка має бодай якийсь стосунок до загиблого хлопця.

Чорний, неосвітлений коридор так скоро фінішує в крихітній вітальні, що навіть устигаю порахувати власні кроки. П’ять! П’ять кроків, і я вже в кімнатці метрів 12–14 квадратних, не більше. Судячи по дверях у коридорі, у квартирі ще є кухня і туалет із ванною. І друга, набагато менша кімнатка, двері якої ламають одну зі стін і без того крихітної вітальні. «В усій квартирі — не більше сорока метрів квадратних», — констатую пригнічено. Опускаюся на старенький стілець біля відполірованого часом обіднього столу. Косую по боках… Тут чистота, злидні і атмосфера дешевого глянцю широкого вжитку: пластикові янголи, штучні квіти в плетених кашпо, кілька пляшок алкоголю, обліплених воском і розцяцькованих люмінесцентними фарбами, флакончики з парфумами, які продають на розлив, леопардове покривало на старому дивані. Тут багато всього! Немає тільки фотографії Толі Овчаренка.

— Фотографії сина у вас є? — питаю обережно.

— Звідки?

— Тобто? — насторожуюся, на мить гублюся, та опановую себе. Треба керувати, спрямовувати розмову, а не дурні запитання ставити. — Давайте так зробимо, — кажу жінці. — Я ставитиму запитання, а ви відповідатимете.

— А ти хіба не це робиш? — лясь мене! Аж щока гаряча. Жінка приминає леопарда на дивані, дивиться на мене насторожено, але видно, що стримується, хоча і не настільки, аби «викати» мені.

— Так! Тобто ні! Тобто прошу! Як вас звати? Прізвище, ім’я, по батькові згідно з паспортом. Мені для звіту потрібно.

— Заєць. Альона Іванівна Заєць. Вісімдесят третього року народження.

— Як «вісімдесят третього»?

— Ще скажи, що виглядаю старшою! — обурюється. — Мені тридцять чотири! А ти думала скільки?

— Так і думала, — брешу.

— Я Толіка в чотирнадцять народила!

— А-а-а… Тоді зрозуміло, — белькочу приголомшено. — А чому у вас різні прізвища?

Альона не знічується, моторно, просто, без тіні сорому чи ніяковості викладає свою історію. Як була малою, не вміла берегтися у сексі, тому і «залетіла» від одного «дуже крутого бармена» Серьожі Овчаренка, якого всі звали просто Овчаром. Не тут, не в Києві! Вона з регіону! Як народила в хаті Серьожиних батьків, які хоч і були в шоці, та знайшли в собі сили вирулити на правильне рішення, виділили Альонці з Серьожою кімнату в своїй квартирі, пообіцяли добитися дозволу одружити дурних дітей. Та коли малому Толіку не виповнилося і місяця, Альонка «дуже сильно влюбилася» в моряка, який приїхав до батьків у відпустку, покинула малого на бармена та його батьків, гайнула з новим коханням аж у Мурманськ, і хто ж знав, що море там — холодне, сонця нема, а зими вічні! Обдурив моряк! Зате в Мурманську зустріла грузина з Кутаїсі. Хто ж знав, що Кутаїсі розташоване не на березі моря? Обдурив грузин! Бо Альонці дуже сильно хотілося справжнє море побачити: тепле, щоб купатися. На морі і залетіла вдруге.

— У вас іще є діти? — не втримуюся.

— Ще один син. Валєра. Після нього спіральку поставила. Аби не та спіралька…

— А де він, ваш другий син?

— Не знаю. З батьком, певно. Я тоді дуже сильно влюбилася. Молода ж іще була. Дурна.

— А зараз… змінилися?

— Все — Толік! Такий гарний хлопець виріс! — Вона знову заводиться, торохтить: як бармен Овчар із роками не розгубив бізнесової хватки, став підприємцем, переїхав до столиці разом із сином та своєю новою сім’єю, а коли Толіку виповнилося вісімнадцять і він вступив до університету, батько купив синові окрему квартиру на вулиці Шліхтера. І перше, що сказав Толік турботливому татові: що маму шукатиме. Два роки не здавався…

— І знайшов. Золота дитина! — Альонка замовкає, схлипує розчулено, сумно. — Привіз мене сюди аж з Сумської області. Каже: «Мамо, я ніколи тебе не покину. І ти мене більше не покидай. Тут твій дім». Із місяць разом пожили, не більше. Зробив мені паспорт, бо в мене не було. Вийшло так! Потім переоформив папери, щоби квартира на мені рахувалася, і поїхав у своє АТО. Навіть фотографії нормальної не лишилося.

— Я привезла вам Толін портрет, — шепочу.

Шкода її: бачу жінчин біль. Та в голові домінують критичні думки: що Альона радше тужить по собі, по своєму безглуздому життю! Мені справді шкода її! Але не настільки, аби віддавати ще й гроші! Невже ця яскрава сука не розуміє, що не має жодного стосунку до того, що її син виріс людиною? А от до його смерті — причетна! «Причетна! — б’є у скроні. — Бо такі і розв’язують війни! Такі, як ця Альонка!» І чим їй допоможуть гроші? Цій Альонці не допоможе вже ніщо!

— Толічок! — Жінка ставить на стіл портрет, підпирає зі зворотного боку дурнуватим пластиковим янголом. Присідає поряд, дивиться на сина, з очей течуть справжні сльози. Схлипує, витирає їх, розмовляє з портретом, забуваючи про мене. — У мене все нормально, синку. За комуналку заплатила, ще й залишилося трохи на життя. І працюю. Їй-богу, працюю! Тільки от влаштувалася знову. А твій тато в Канаду перебрався. От би ти здивувався, скажи? А може, і зрадів би. Літав би в Канаду, якби…

Жінка замовкає, беззвучно плаче. Відчуваю, що до моїх очей теж підкрадаються сльози. Придушую їх: ні! Цій жінці я не складу компанію навіть у скорботі, бо вона з тих, кого ненавиджу! З тих, хто використовує людей, зраджує, викидає.

До біса сильно хочеться піднести Толіка Овчаренка в очах матері на недосяжну висоту! Ідеалізувати його, кладучи початок легенді, щоб жінці стало ще гірше!

— Ваш син, певно, був дуже доброю людиною, — дивлюся на Альону напружено, вбиваю цвях у її тім’ячко. — Любив людей, тварин. Це ж ви для синового собаки двері відчиненими лишаєте? Його пес із прогулянки повернувся, коли я до вас стукала?

— Чужий!

— Ви чужого пса до своєї квартири впустили? Вибачте, але навіщо ви таке кажете? Думаєте, я повірю, що ви безпритульними тваринами опікуєтеся?

— Ага! Дочекаються! Досить із мене баби з цим кудлатим!

Жінка не чекає наступних запитань. Підводиться, махає рукою, запрошуючи до кухні.

— Ходімо. Познайомлю тебе зі своєю «принцесою».

Три кроки коридором — і я в тісній п’ятиметровій кухоньці. Біля вікна сидить старенька жінка у зношеному, але чистому і завеликому для неї одязі. Коло її ніг — кудлатий пес: бачить мене, насторожується.

— Бабцю! Як справи? — гукає Альонка надто голосно.

Стара