Хатина дядька Тома - Гаррієт Бічер-Стоу
Другого дня після того, як цей лист надійшов у Новий Орлеан, Сьюзен і Емелін забрали з дому й відвели до рийку дожидати торгів, призначених на наступний ранок, і, поки вони сидять там, ледь освітлювані блідим місячним промінням, що пробивається крізь заґратоване вікно, ми можемо послухати їхню розмову. Обидві плачуть, але приховують це одна від одної.
— Мамо, поклаливи голову мені на коліна, то, може, трохи поспите, — каже дівчина, силкуючись удавати спокійну.
— Не до сну мені, Ем! Не можу я спати. Може, це остання ніч, що ми з тобою разом!
— О мамо, не кажіть такого! А може, нас іще продадуть разом, хто знає.
— Якби не ти, Ем, я б і не турбувалася, — мовила жінка. — Але я так боюся тебе втратити, що мені весь час увижаються самі страхіття.
— Чому, мамо? Он і той чоловік казав, що ми обидві гарні на вигляд і що нас охоче куплять.
Сьюзен пригадала обличчя та слова того чоловіка У неї боляче стислося серце на згадку, про те, як він роздивлявся руки Емелін, як підняв їй кучері й назвав її першорядним товаром. Як і кожну матір, її жахала думка, що її дитину продадуть на безчестя й ганьбу. Та надії вона не мала, захисту ні від кого не сподівалася.
— От було б чудово, мамо, якби ми потрапили до якоїсь однієї родини. Ти стала б куховаркою, а я покоївкою чи швачкою. Та, певно, так воно й буде. Приберемо завтра веселого й моторного вигляду, розкажемо про все, до чого ми здатні, то, дивись, нас і куплять обох, — не вгавала Емелін.
— Причешеш завтра коси зовсім гладенько назад, — сказала Сьюзен.
— Навіщо, мамо? Мені ж так буде гірше.
— Нехай. Зате попадеш до кращих господарів.
— Я тебе не розумію, — мовила дівчина.
— Поважні люди куплять тебе з більшою охотою, коли побачать, що ти порядна, проста з виду й не намагаєшся прикрасити себе. Я ж краще знаю їхні звичаї, — сказала Сьюзен.
— Гаразд, мамо, я причешуся просто.
— І ще, Емелін… Якщо від завтра ми більше не побачимось, якщо мене продадуть кудись на плантацію, а тебе в інше місце, то завжди пам’ятай, чого тебе навчали змалечку, і шануйся…
Так промовляє вбита горем мати. Вона знає, що завтра перший-ліпший бездушний, грубий мугир може стати повновладним господарем її дочки — аби тільки він мав гроші, щоб її купити. То де вже тоді дитині шануватися? Думаючи про це, мати пригортає до себе дочку й гірко шкодує, що дівчина така гарна й приваблива. А думка про те, що її виховано в цноті й доброчесності аж над звичайну міру, ще дужче крає материне серце. Та розрада в неї лиш одна — молитва, і скільки таких молитов лине до неба з отих чистих, добре опоряджених в’язниць для рабів!..
Мирне й сумовите місячне сяйво відкидає на сплячих людей чорну тінь ґрат. Мати й дочка співають тужної пісні, що її завжди чути на похоронах рабів:
Ой де ж це наша Мері? Ой де ж це наша Мері?
Назавжди покинула нас. Вона тепер на небі, Вона тепер на небі.
Назавжди покинула нас.
Вони співають тихими сумними голосами, і здається, то не пісня, а тяжке зітхання, сповнене розпачу та без надії, лине по темній в’язниці в лад із зворушливими словами.
Ой де ж це Пол і Сайлас? Ой де ж це Пол і Сайлас?
Назавжди покинули нас. Вони тепер на небі. Вони тепер на небі.
Назавжди покинули нас.
Співайте, бідолашні, співайте! Ніч така недовга, а ранок розлучить вас навіки!
Але ось і ранок, і все заворушилося, і шановний містер Скегз уже клопочеться, споряджаючи товар до торгів. Чіпким поглядом озирає вбрання кожного, сипле навсібіч наказами — ану жвавіше, ану веселіше! І ось уже всі пошикувалися колом до останнього огляду перед тим, як рушати на торги.
Містер Скегз, у пальмовому брилі, з сигарою в зубах, походжає всередині кола, накладаючи на свій товар завершальні мазки.
— А це що таке? — запитує він, спиняючись перед Сьюзен і Емелін. — Де твої кучері, дівчино?
Дівчина боязко позирає на матір, а та помірковано й шанобливо, як і годиться невільниці, відказує:
— То я звеліла їй зачесатися гладенько, щоб не була розпатлана. Так воно поважніше.
— Дурниці! — владно кидає доглядач і наказує дівчині. — Ану зараз же йди та зроби собі гарні кучері! — І, ляснувши тростинкою, яку держить у руці, додає: — Та гляди мені, не барися там! А ти йди поможи їй, — обертається він до матері. — тими кучерями за неї дадуть на сотню більше.
Під високим склепінням по мармурових плитах підлоги походжає різноплемінне панство. Навколо широкої площини стоять невеликі трибуни для торгових розпорядників. З двох таких трибун у протилежних кінцях залу вже промовляють великотямущі проречисті добродії. Мішаючи англійські й французькі слова, вони завзято вихваляють свій товар і підохочують покупців накидати ціну. Ще одна трибуна, з іншого боку, стоїть вільна, але й коло неї вже зібрався гурт людей, що дожидають початку торгів. Тут ми бачимо слуг Сен-Клера — Тома, Адольфа та інших, — і тут-таки, чекаючи своєї черги, стоять сумні й стривожені Сьюзен та Емелін. Навколо них з’юрмилися глядачі — хто з наміром купити, а хто й просто з цікавості, — і роздивляються, мацають, обговорюють кожного так само невимушено, як об’їздники, що складають ціну коневі.
— Добридень, Олфе! А ти що тут робиш? — мовив якийсь молодий ферт, ляскаючи по плечу другого вичепуреного панка, що розглядав крізь лорнетку Адольфа.
— Та мені, бач, треба лакея, а я чув, що сьогодні продаватимуть прислугу Сен-Клера. Отож і надумав подивитися…
— Боронь мене боже купити когось із слуг Сен-Клера! Розбещені негри, геть усі, й нахабні, мов чорти! — сказав перший.
— Ну, цього я не боюся! — мовив другий. — Нехай тільки попадуть до мене, то я їх швидко навчу розуму. Враз дотямлять, що це їм не в мосьє Сен-Клера… Ні, куплю я таки оцього молодика. Мені подобається його статура.
— Та ти ж на нього грошей не настачишся. Поглянь тільки, який пишний!
— Дарма, у мене цей мілорд не буде пишний. Разів зо два пошлю до катівні, дадуть йому там
