Хатина дядька Тома - Гаррієт Бічер-Стоу

— Я замовлю за тебе слово, Томе, і зроблю що зможу, — відказала міс Офелія. — Все залежить від місіс Сен-Клер, і тому я не стану манити тебе надіями. Але поговорити спробую.

Ця розмова відбулася через кілька днів після пригоди з Розою. Міс Офелія вже збиралася в дорогу назад на Північ. Добре все обміркувавши, вона розважила, що того разу розмовляла з Марі надто запально, і тепер вирішила не гарячкувати й бути по змозі згідливою. Отож, узявши своє плетиво, ця добра жінка рушила до покою Марі з твердим наміром виказати в наступних переговорах про Тома всю свою улесливість та дипломатичний хист.

Марі лежала на канапі, спершись ліктем на подушку, і Джейн, що перед тим ходила по крамницях, показувала їй зразки тонких чорних матерій.

— Оце мені підійде, — мовила Марі, вибравши один клаптик. — От тільки я не певна, чи годиться вона на жалобну сукню.

— Та що ви, пані! — догідливо сказала Джейн. — Онде й місіс Дербенон, генералова вдова, носила того літа точнісінько таку сукню. Ще й як годиться!

— А ви що скажете? — звернулася Марі до міс Офелії.

— У кожного свій звичай, — відповіла міс Офелія. — Вам видніше.

— Річ у тім, — сказала Марі, — що я зовсім не маю чого надягти. А я ж на тому тижні спродуюсь і від’їжджаю, то неодмінно мушу щось вибрати.

— Ви так скоро їдете?

— Еге ж. Брат Сен-Клера прислав листа. Він і його адвокат вважають, що слуг і меблі треба пустити з торгів, а продаж будинку доручити повіреному.

— Я хочу поговорити з вами про одну річ, — сказала міс Офелія. — Огюстен обіцяв Томові, що відпустить його на волю, і вже розпочав цю справу законним звичаєм. Сподіваюся, ви поклопочетесь про те, щоб довести її до кінця.

— Навіть і не подумаю! — різко відказала Марі. — З усіх слуг у домі Том коштує чи не найдорожче, отож про це й мови бути не може. Та й навіщо йому ти воля? Йому куди краще жити так, як він живе.

— Але ж він дуже хоче стати вільною людиною, і господар обіцяв його відпустити.

— О, звісно, що хоче! — вигукнула Марі. — Вони всі цього хочуть. Такі вже вони є — завжди всім невдоволенні й ласі до того, чого не мають. Ні, я рішуча противниця визволення, без жодного винятку. Поки негри живуть під опікою господаря, вони й працюють як слід, і поводяться пристойно. Та відпустіть ви їх на волю, як вони враз поледащіють, ухилятимуться від роботи, вкинуться в пияцтво і взагалі пустяться берега. Бачила я таке сто разів. Воля їм аж ніяк не на користь.

— Але ж Том такий статечний, працьовитий і побожний.

— Ой, та що ви мені кажете! Я бачила сотні таких, як він. І він теж буде хороший лиш доти, доки за ним наглядатимуть, ото й тільки.

— Але зважте ж на те, — мовила міс Офелія, — що його можуть продати лихому господареві.

— Ет, усе це пусті балачки! — відказала Марі. — Навряд чи трапляється одна нагода із ста, щоб хороший слуга попав до лихого господаря. Хай там хоч що кажуть, а більшість господарів — цілком порядні люди. Я змалечку живу на Півдні і ніколи ще не бачила господаря, що поводився б зі своїми слугами гірше, аніж вони на те заслуговують. Отож про це турбуватись нема чого.

— Але ж я знаю, — жваво заперечила міс Офелія, — що перед смертю ваш чоловік хотів відпустити Тома на волю і що він обіцяв це нашій любій маленькій Єві перед її смертю. То чи могла я подумати, що ви дозволите собі зневажити їхні бажання!

Марі затулила обличчя хусткою, гірко захлипала й схопилася за флакон з нюхальною сіллю.

— Всі проти мене! — вигукнула вона. — Всі такі бездушні! От уже не думала, що й ви нагадаєте мені про мої тяжкі втрати, це ж так жорстоко! Та хто там співчуває моєму горю, хто думає, яка я нещасна! Мала одну-єдину дочку — вона померла! Мала чоловіка, що був мені якраз до пари, — а такого знайти нелегко! — то і його забрала смерть! А ви зовсім не маєте до мене жалю й так необачно роз’ятрюєте мої рани! Адже ви знаєте, як тяжко я страждаю. Може, ви й не бажаєте мені зла, і все ж це страшна бездушність!

І Марі аж зайшлася риданням. Вона задихалася, раз у раз кликала няню, щоб та повідчиняла вікна, принесла камфору розстебнула їй сукню і поклала примочку на голову. В кімнаті зчинилася звичайна метушня, і міс Офелія тихенько пішла собі геть.

Вона з самого початку зрозуміла, що ніякі умовляння не допоможуть, бо Марі була навдивовижу схильна до істеричних нападів і на саму згадку про чоловікові чи Євині побажання щодо слуг одразу ж пускала їх у діло. Отож міс Офелія вдалася до іншого способу якось зарадити Томові: вона написала листа до місіс Шелбі, в якому розповіла про його скруту й просила якомога скоріше прислати за нього викуп.

Другого дня Тома, Адольфа і ще півдесятка слуг повели до невільницького ринку, де вони мали дожидати, поки їх разом з іншими рабами виставлять на продаж з торгів.

Розділ XXX

Невільницький ринок

Невільницький ринок! Певно, декому з наших читачів уже ввижаються страхітливі картини, і вони уявляють собі якийсь темний смердючий вертеп, справжнє пекло… Ні, простодушний читачу! В наш час люди навчилися чинити зло так спритно та майстерно, що це не вражає зору й чуттів поважної громади. Живий товар має добру ціну, отож його належно годують, чепурять і доглядають, щоб виставити на продаж у щонайкращому вигляді. І невільницький ринок у Новому Орлеані зовні мало чим різниться від інших навколишніх будинків. Там завжди чисто, а під таким собі піддашком, який тягнеться вподовж чільної стіни, щодня стоять ряди темношкірих чоловіків і жінок — зразки товару, яким торгують усередині. Вас гостинно припросять зайти подивитись, і ви побачите силу-силенну чоловіків та жінок, братів та сестер, батьків та дітей, що продаються гуртом і вроздріб, на бажання покупця. Усіх цих людей можна купити за готівку й на виплат, заставити, обміняти на бакалію або інший крам — як кому знадобиться чи забагнеться.

Не минуло й двох днів після розмови міс Офелії з Марі, як Тома, Адольфа та ще кількох чоловіків із челяді Сен-Клера припроваджено під ласкаву опіку містера Скегза, доглядача того закладу, дожидати торгів, що мали відбутися наступного дня.

Як і більшість його