Де немає Бога - Максим Іванович Кідрук

— Я не оперуватиму.

Чоловік гмикнув.

— Скільки їй? Вісім? Дев’ять років? Ти бачила її аналізи? Як думаєш, довго мала протягне на діалізі? — Він підступив на крок; із грудей на шию поповзли червоні плями. — Що ти скажеш її батькам? Що ми передумали? Викинеш перед ними у смітник практично ідеальний донорський орган, бо його нелегально ввезли до країни? Річ же не в грошах, і не в тому, звідки нирка…

— Я не оперуватиму.

Він підступив упритул і спробував узяти її за руки.

— Гелен.

— Я не оперуватиму! — Вона відштовхнула його. — Не можна… так не можна!

А потім Деня вдарив її кулаком в обличчя. Удар вийшов не надто сильним, проте від несподіванки Гелен утратила рівновагу й упала на спину. Наступної миті він навалився на неї, прокричав, що вона оперуватиме, двічі вдарив навідмаш по обличчі, та почав душити. Гелен розгубилася, а тому радше інстинктивно, ніж усвідомлено зацідила коліном поміж ніг. Це подіяло. Вискнувши, Деня схопився руками за пах і відкотився. Гелен встала, взяла із журнального столика кам’яну статуетку єгипетської богині Ісіди, яку років чотири чи п’ять тому їм подарувала матір Дениса, повертаючись із відпочинку в Шарм-ель-Шейху, а тоді, широко замахуючись, двічі вдарила чоловіка по голові. За другим разом поцілила в скроню, після чого Деня, лунко клацнувши щелепою, вирубився.

Гелен не стала перевіряти, чи він живий. Захопила паспорт, ноутбук і гроші та забралася з квартири. Ніч із другого на третє грудня вона провела в готелі «Crowne Plaza», майже не спала, зважувала, як учинити, і зрештою вирішила наступного дня повідомити про все поліції. Втім, як це часто буває, уранці плани змінилися. Снідаючи кошерними стравами в ресторані на дванадцятому поверсі, вона побачила новинний сюжет про арешт колишнього онколога з клініки «Шеба» Дениса Берковича та двох лікарів із відділення трансплантології Медичного центру імені Сураскі за звинуваченнями в незаконній торгівлі та трансплантації людських органів. Її фотографію не показали, проте дикторка зазначила, що поліція наразі встановлює місцезнаходження ще однієї, залученої до проведення хірургічних операцій, лікарки.

Із «Crowne Plaza» Гелен Горовіц вирушила просто до аеропорту.

7 травня 2017-го Міжнародний аеропорт Шереметьєво, Москва

Попри прогноз, на небі було зовсім мало хмар, і крізь мутнуваті вікна таксі, що везло Артема до аеропорту, нещадним потоком лилося розлючене світло. Хлопець мружився і тер пальцями почервонілі очі. Скусані впродовж безсонної ночі губи пекли, він нервово облизував їх, хоча це не надто допомагало.

Авто зупинилося на естакаді, що тяглася вздовж східної стіни Термінала Е (якраз попід залою відльотів), о четвертій тридцять пополудні, за три години до вильоту. Артем розрахувався і відпустив водія. Оскільки багажу, крім невеликої наплічної сумки, в нього не було, хлопець відшукав автомат для самостійної реєстрації та швидко отримав посадковий талон. Утім іти на паспортний контроль не поспішав. Заховавши паспорт із посадковим талоном до внутрішньої кишені вітрівки, Артем спустився на перший поверх, трохи потинявся залою прильотів, потім піднявся на другий, узяв у «Starbucks» каву та знову вибрався на вулицю.

Сонце хилилося до заходу, тіні виповзали з-під естакади та пролягали до стоянки перед терміналом. Холодний вітер куйовдив волосся і вперто ліз крижаними щупальцями під одяг. Посьорбуючи каву з фірмового старбаківського келиха, Артем проводжав поглядом автомобілі, що привозили пасажирів до аеропорту. Невдовзі відчув, що мерзне, повернувся до термінала й попрямував до туалету. З параноїдальною ретельністю перевіривши засувку, зачинився та застиг перед унітазом. Постоявши хвилину, хлопець зрозумів, що відливати не хоче, і вийшов з кабінки. Ще півхвилини горбився над умивальником, відмиваючи руки так ретельно, наче щойно мав контакт зі смертельно токсичною речовиною.

Усе це здавалося жалюгідним, однак Артем нічого не міг із собою вдіяти: він щосили тягнув час.

Чверть по п’ятій хлопець нарешті став у кінець довжелезної черги, що вела до лінії металошукачів і рентгенівських сканерів для перевірки багажу. Перед ним у черзі стовбичив огрядний чоловік у шерстяному жакеті. Гладка шия кольору сирого тіста складками звисала над коміром сорочки. Чоловік безперестану гавкав у притиснутий до вуха телефон, невідь-як поєднуючи в голосі нотки невдоволення із властивою московському акценту солодкавістю. Спливло п’ять хвилин, товстун не замовкав, і до знервованості додалося роздратування. Саме тоді — коли Артем нарешті припинив метушитися, коли за спиною зібрався натовп, наглухо замурувавши його в черзі, — в голові грозовими хмарами почали зсідатися панічні думки. А що, як усе це підстава? Що, коли кур’єра, який має пронести посилку до дьюті-фрі зони, пов’язали, і служба безпеки аеропорту вичікує, хто прийде по залишену в туалеті сумку? А раптом хтось забере сумку до нього, після чого його, Артема, звинуватять у її зникненні? Чорт забирай, він же навіть не знає до пуття, що там усередині!

Хлопець почав пітніти. Голову огорнуло жаром, краплини поту збігали між лопатками до попереку, під пахвами аж хлюпало. Коли підійшла його черга, Артемова сорочка змокріла так, що її можна було викручувати.

Біля роликового конвеєра, яким багаж подавали до сканера, пасажирів зустрічали дві працівниці аеропорту. Перша — у білосніжній блузці та темно-синій жилетці — допомагала пасажирам, інша — в сіро-зеленій уніформі служби безпеки — трималася осторонь і спостерігала. Артем скинув сумку з плеча й автоматично поставив на конвеєр.

— English? Russian? — запитала Біла Блузка.

— Російською, — відповів хлопець.

— Лептоп? — Працівниця показала пальцем на сумку.

— Ні.

Біла Блузка подала йому пластмасовий піддон для одягу.

— Зніміть, будь ласка, куртку.

Артем скинув вітрівку. Тієї самої миті працівниця в уніформі ступила крок уперед.

— Ви нормально почуваєтесь?

Хлопець простежив за її поглядом, опустив голову та почервонів. Його синьо-коричнева в клітинку сорочка посіріла від поту. Думки перелякано застрибали в голові, свідомість миттю вималювала в уяві картинку, як його ведуть геть зі скрученими за спиною руками, та найгірше — він не вигадав нічого кращого за бовкнути:

— Пробачте?

Сіра Уніформа підступила ще на крок. Артем помітив зброю в неї на поясі й запанікував ще більше. Жар пропікав щоки, гул у вухах відтискав решту звуків на другий план. Хлопець кинув погляд на Білу Блузку, немовби чекаючи на її допомогу, на секунду затримав погляд на перегородці з мутнуватого пластику, що розділяла багажні сканери, а потім відвернувся, наче боячись, що побачить у відображенні, як із його щік валить дим.

Треба було щось говорити, проте слів не було.

— Це ваша сумка? — запитала Сіра Уніформа.

Артем кивнув.

— Ви нервуєте.

Жінка не зводила з нього погляду. І тут хтось ніби клацнув перемикачем у голові й думки стали на місце