Де немає Бога - Максим Іванович Кідрук

Далі читати не стала. За расовими, нац., етніч. чи реліг. ознаками… Вона знову нічого не зрозуміла, тільки ще більше заплуталася.

Найдужче в пам’яті Анни відкарбувався спекотний липневий вечір, коли батько дав їй читати 22-й розділ Книги Буття. Цього разу вона зрозуміла майже все, про що писалося. Бог вирішив випробувати Авраама та звелів йому принести в жертву свого єдиного сина Ісака, та останньої миті, коли Авраам уже стояв із ножем у руці над жертовником, на якому зв’язаним лежав його син, Бог передумав, наказав відпустити Ісака, а натомість послав Аврааму барана, якого вони із сином спалили на жертовнику. Втім розуміння описаних у Біблії подій анітрохи не наблизило одинадцятирічну Анну до розуміння того, чого від неї хоче батько.

Закінчивши, вона стисло переказала зміст прочитаного й утупилася в батькове підборіддя, що плавно, складками, переходило в губи. Данило підпалив сірником цигарку й затягнувся — він завжди курив під час їхніх читань, — потім, випустивши крізь ніздрі густо-молочний і страшенно смердючий дим, запитав:

— То чого це має навчити?

Анна опустила голову та прикусила губу. Починалося найгірше.

— Поваги, — ледь чутно припустила.

— До кого? — Дим із ніздрів немовби надавав ваги його словам.

— До батька… — Дівчинка намагалася за інтонацією вгадати потрібну батькові відповідь, гарячково підшуковувала яке-небудь слово, що змусило би його всміхнутися. — Ну… до батьків.

— Тут десь написано, що Ісак виявляв неповагу до Авраама?

— Ні.

— Тоді не мели дурниць. — Ще одна глибока затяжка, ще одна порція диму крізь ніздрі. — Про що цей уривок? Що ти повинна із нього зрозуміти? Яку мораль видобути із цієї розповіді?

Анна не наважувалася на нове припущення, та й думок ніяких не було, тож лише боязко зиркала на заляпані призахідним світлом штори. Зрештою дуже тихо промовила:

— Я не знаю, тату.

Він куксою вибив книгу з її рук.

— Ця дурнувата притча вчить, що релігія принижує людську гідність! Уяви, як би ти почувалася, якби я зв’язав і потягнув тебе на спалення, бурмочучи, що це звелів мені Бог — просто так, бо йому припекло перевірити мою відданість. — Слова, відлунюючись від стін, літали кімнатою. — Трясця, думай головою! Ось чого це має навчити! Не сприймай на віру те, що твоя бабця намагається втовкмачити у твою голову!

Того вечора батько знову розходився не на жарт. Димів, як ракета на старті, та розгнівано торочив, що схиляти голову перед істотою, яка, розчарувавшись у людях, утопила всіх за винятком однієї сім’ї, не пожалівши ні дітей, ні тварин, боягузливо й ганебно; що люди, чиє сприйняття реального світу ґрунтується на Святому Письмі, в якому, зокрема, йдеться про те, як чоловік, що не мав біологічного батька, через три дні після смерті виліз зі склепу, в якому його поховали, а через сорок днів піднявся на вершину гори та полетів на небо, нічим не відрізняються від дурників, які вірять у карткові фокуси; що релігія вважає відмову від наукового пізнання світу чеснотою, а це справжнє безумство, бо зі злиднів і хвороб Середньовіччя нас витягнула не релігія, а наука; і ще багато всякого, чого Анна не запам’ятала. Під кінець вона вже не слухала, радше відчувала, як слова дрейфують повз неї, і дивилася на скривавлений мазок на обрії, що залишився від денного світла.

А трохи більш як за десять років сталося дещо дивне. На початку червня 1992-го Неля Йосипівна померла, й Анниного батька немовби підмінили. Готуючись до похорону, Данило дбав про дотримання канонів із не меншою одержимістю, ніж налаштовував доньку проти релігії десять років тому. Початок дев’яностих був стрьомним, світ, здавалося, тріщав по швах: Анна щойно закінчила університет і не мала роботи, її батько роботу мав, але йому не видавали зарплату, траплялися вечері, під час яких на тарілках у них не було нічого, крім минулорічної картоплі, та попри це Данило не пошкодував останніх купонів, аби купити все необхідне (іконка, свічки, поховальний віночок), а потім, у день похорону, пожертвував належну суму й уважно простежив, аби священик зробив усе, як потрібно, — панахида, відспівування, запечатування могили.

Анна вже була дорослою, крім того, батькові намагання прищепити їй критичне мислення зрештою далися взнаки, тож, споглядаючи, як група жіночок зі скорботними лицями затягує похоронну пісню над відкритою труною, вона нахилилася до батька та прошепотіла:

— Навіщо це все, якщо Бога немає? Хіба їй не однаково? — Його губи смикнулися, й Анна поквапливо додала: — Можна просто віддати їй шану. Навіщо ця вистава з купою чужих людей, які забудуть про бабусю, щойно ми підемо?

Данило Ревега повернув голову, проте погляд втратив гостроту, й він дивився немовби крізь доньку.

— Невже ти не розумієш? — Він зобразив невиразний жест рукою, ніби як накидаючи невидиме рядно на труну. — Це ж не про Бога.

Вітер кинув пасмо волосся Анні в обличчя.

— А про що тоді?

— Про повагу до того, ким ми є.

13 травня 2017-го Гашербрум VI, південно-західне сідло

Крізь морок на сході пробилося ранкове світло.

Єгор лежав на спині попід скелею, впираючись маківкою в чиєсь стегно. Світанок поглинав чорноту й водночас випалював щось у його мозку. Він спробував згадати, як засинав чи як переповзав до заглибини, проте не зміг; можливо, його перетягнув Апшоу. Голова була важкою та гарячою, а руки нижче за лікті — цілковито нечутливими. Пілот не став перевіряти, чи може ними рухати, бо не хотів дивитися на долоні. Чутливість у решті тіла не зникла — Парамонову здавалося, наче холод пожирає груди зсередини, і понад усім цим розкинула чорні крила спрага: думки про воду завдавали фізичного болю.

Упродовж кількох годин свідомість немовби тліла, то пригасаючи, то розгоряючись. Під час чергового пробудження Єгор порухав головою, намагаючись розворушити того, в кого впиралося тім’я, і, не дочекавшись реакції, запанікував: померли, вони всі померли, він тепер сам на сідлі. Страх роздув серце до розмірів футбольного м’яча, Парамонов відчував, як воно мляво штовхається під ребрами. Він спробував закричати, проте з горла витиснулося лише хрипле покректування. Очі заметалися поміж розкошланими хмарами, і раптом крізь тріщину в свинцевій товщі неба проступило вродливе жіноче обличчя: високі вилиці, мідне волосся. Єгор сіпнувся. Зоя? Погляд померкнув, Парамонов затремтів і почав одчайдушно торгуватися з тим, у кого ніколи раніше не вірив.

(збережи мені пальці — я більше не торкатимуся заміжніх жінок)

(витягни мене звідси — я повернуся і доглядатиму