Де немає Бога - Максим Іванович Кідрук

Півхвилини Артем не рухався, вслухаючись, як чоловік сушить руки під сушаркою. Потім Росомаха забрався, і в туалеті стало тихо. Хлопець постояв кілька секунд і насупився — подумав, що з переляку помилився. Визирнувши з кабінки, перерахував двері. Ні, все гаразд, він у четвертій. Знову зачинившись, Артем повісив наплічну сумку на гачок, опустив кришку унітаза й сів на неї. Витер долоні об сорочку, дістав із кишені телефон і, щоби вгамувати тремтіння, вчепився в нього обома руками.

Довго чекати не довелося.

О 18:03 відчинилися та зачинилися двері туалету. Якийсь час по тому було тихо, Артем навіть підвівся, міркуючи, чи не виглянути з кабінки, коли розчув тихий шурхіт кроків по кахлях, після чого хтось ступив до сусідньої, п’ятої за рахунком кабінки та замкнувся всередині.

Артем перестав дихати. Він очікував на стук, але однаково ледь не впустив із рук телефон, коли з-за перегородки долинуло чітке подвійне «тук-тук»… і через секунду — ще одне. Хлопець увімкнув смартфон, зайшов у Viber, набрав повідомлення «Я на місці», вибрав серед збережених номер, який йому дав Каха, і втопив кнопку з командою «Надіслати». Спливло трохи часу, і за перегородкою теленькнув телефон, сповістивши про надходження повідомлення. Артем ледь не похлинувся повітрям: усе по-справжньому. Через секунду він почув, як у сусідній кабінці — внизу, біля підлоги — щось зашаруділо, а потім крізь отвір між підлогою та перегородкою протиснулася сіро-коричнева сумка.

Клацнула засувка, дверцята п’ятої кабінки розчинилися, і чоловік, який передав вантаж, вийшов із туалету.

Упродовж хвилини Артем насторожено вивчав сумку. Не дуже об’ємна, із цупкого шкірозамінника, в сіро-коричневу клітинку та з вибитим написом «Louis Vuitton» на ручках. Типова китайська підробка. Зрештою хлопець узявся за ручки, підтягнув сумку до ніг і поставив на кришку унітаза. Важка. Артем відступив і скривився — тілом прокотилася хвиля гарячкового тремтіння. Він раптом подумав: а що, як усередині не наркотики? Що, як там бомба? Раптом Каха й Муса зовсім не наркоторговці, а члени ІДІЛ чи ще якого-небудь ісламського угруповання, що прагне помститися росіянам за бомбардування Сирії та знайшло спосіб пронести вибуховий пристрій до термінала?

Артем схилився над сумкою, неслухняними руками розстібнув блискавку та полегшено шморгнув. Не вибухівка. Те, що припущення про бомбу не справдилося, несподівано дуже зворушило, і хлопець уперше за день усміхнувся і вперше відтоді, як востаннє розмовляв із Кахою, дозволив собі повірити, що все буде добре. Всередині сумки лежало вісімнадцять ретельно обмотаних коричневим скотчем пакунків, кожен завбільшки з коробку з-під парфумів, і нічого й віддалено схожого на годинниковий механізм чи детонатори. Артем узяв один із пакунків, зважив на долоні, роздивився з усіх боків, навіть обережно принюхався. Напевно, наркотики, хоча крізь скотч не пробивалося ніякого запаху. Артем кинув пакунок назад і знову криво всміхнувся: начебто він знає, як за запахом відрізнити амфетамін від екстазі чи від героїну.

Спустивши сумку на підлогу, хлопець умостився на кришку унітаза й замислився. Тепер найважливіше — не накоїти дурниць. Він глипнув на телефон. 18:09. До посадки сорок хвилин. Потім задер голову й обстежив стелю, трохи запізно переконуючись, що в туалеті немає камер. Він із задоволенням просидів би решту часу в кабінці, проте подумав, що це ризиковано. Навряд чи у службі безпеки аеропорту передбачено окремого співробітника, який стежить, скільки людей заходить до, а скільки виходить із туалету, але якщо такий є, Артем не мав бажання з ним знайомитися.

Хлопець просидів у туалеті до 18:15, а тоді, гамуючи хвилювання, повернувся до термінала. Власну сумку він закинув за спину, а «Луї В’юттона» поніс у витягнутій руці. Трохи менш як півгодини Артем бродив дьюті-фрі магазинами, уникаючи світити «В’юттоном» перед камерами, а за десять до сьомої пройшов до тридцять дев’ятого ґейту та зайняв місце неподалік виходу до телескопічного трапа.

Посадка почалася о 18:55. Ніхто не зважав на другу Артемову сумку, і вже за кілька хвилин по сьомій хлопець вмощувався на своєму сидінні у хвостовій частині «Боїнга 767». О 19:20 літак здійнявся у повітря. Впродовж півгодини після того, як лайнер прорвався крізь хмари й пілоти вимкнули знак «Застебнути ремені», Артем тричі зривався на ноги й зазирав до багажного відділення над головою, перевіряючи, чи із сумкою все гаразд, але потім адреналін вивітрився, втома далася взнаки, і, заколисаний монотонним гудінням турбін, хлопець заснув так міцно, що стюардеса, котра за чверть до дев’ятої за московським часом почала роздавати в економ-класі вечерю, не змогла його добудитися.

Артем без задніх ніг проспав наступні п’ять із половиною годин.

8 травня 2017-го У повітрі над Південно-Східною Азією 07:16, GMT +7

Інша стюардеса виявилася настирливішою.

— Сніданок?

— Що? — Артем насилу продер очі. Спину ломило після спання в незручній позі, а в ліве вухо ніби встромили штопор. У голові гуло.

— Бажаєте сніданок?

Хлопець кинув погляд під ноги, перелякано рохнув і закрутив головою.

— Де моя сумка?! — У грудях щось затьохкало. Він не почувався дезорієнтованим і добре пам’ятав, де перебуває, але чомусь спросоння вирішив, що після зльоту заштовхав сумку під сидіння крісла, що попереду, і тепер ледь не вмер, побачивши, що між ногами порожньо.

— Перепрошую? — не зрозуміла стюардеса.

Артемові стало душно, щоправда, завдяки перелякові він швидше прийшов до тями: адреналін ринув у кров, і в голові прояснішало.

— Нічого, все гаразд. — Тьохкання між ребрами вщухло. — Пробачте.

— Снідати будете?

— Так. — Хлопець опустив відкидний столик. Стюардеса передала йому сандвіч із шинкою і налила чаю. — А котра зараз… ну, тобто скільки до приземлення?

— Трохи менше за годину. Йдемо за графіком.

— Ага, дякую.

Він відкусив шматок сандвіча, витягнув шию та визирнув крізь ілюмінатор. У небо на сході повільно викочувалося сонце, проте землю далеко внизу затуляли кудлаті хмари. Артем розжовував шматок сандвіча вже вічність, зрештою перетер його на пастоподібну масу, але проковтнути не зміг. Шинка смакувала, наче шматок прілої гуми. Збагнувши, що шлунок не прийме ніякої їжі, хлопець відклав сандвіч, відпив трохи чаю і дістав телефон. У Москві була третя ранку.

Починалася найважча частина подорожі.

За півгодини літак стрімко пішов на зниження — біль у лівому вусі посилився, — а вже о 8:05 за місцевим часом шасі торкнулося бетонної смуги. Поки лайнер сповільнювався та розвертався носом до аеропорту, Артемові стерпли руки — від зап’ясть до ліктів, і далі вгору аж до пліч поповз колючий холод. Долоні знову зволожилися. Хлопець зціпив зуби та спробував опанувати себе. Ще трохи… ще зовсім