Де немає Бога - Максим Іванович Кідрук

Аннин крик обірвався, щойно вона перевела погляд на Гелен. Та стовбичила за крок від росіянина — там, звідки завдала удару. Чверть хвилини ізраїльтянка незмигно тупилася в Парамонова — із рани досі цебеніла кров, ноги час від часу ледь посмикувалися, — потім глипнула на Анну, і її очі стали безживними та тьмяними, наче в пораненої тварини.

За мить Гелен розвернулася та попленталася геть. Вона проминула тіло Олівера Морґенштерна, зупинилася біля носової частини фюзеляжа, кілька секунд постояла і повалилася на землю.

Біль поступово витікав, байдужість огортала свідомість вогким серпанком, і Анна поволі поринала в сонне заціпеніння. За хвилину потому, як відійшла ізраїльтянка, вже майже з напівсну її вивело тихе вовтузіння за спиною. Анна озирнулася. Дюк Апшоу. Обвислі щоки, набряклі повіки, заплющені очі. Зморщена та потемніла шкіра нагадувала чорнослив. Жінка подумала, що за минулу ніч на його брезклому обличчі щонайменше втричі побільшало зморщок.

Упевнена, що нічого гіршого за те, що вже трапилося, бути не може, Анна складала в голові докірливе запитання до старого, коли його повіки піднялися, і її пересмикнуло — так вражаюче Дюк Апшоу нагадував пластмасового андроїда. Світло-сірі, обпалені сонцем очі повільно зсунулися ліворуч і застигли за сантиметр від Парамонова, після чого впродовж півхвилини залишалися нерухомими, немов у якоїсь божевільної ляльки. Анна відразу збагнула: погляд. Щось скоїлося із його поглядом. Він немовби спорожнів усередині.

Не зрушивши осклянілих очей і на міліметр, Дюк Апшоу промовив:

— Ми можемо розрізати його черево й розтопити трохи снігу.

До цієї миті Анна дихала надто бурхливо, та тут серце скрипнуло гальмами. Вона почувалася так, ніби кардинал хлюпнув їй в обличчя кислотою.

— Що? — Вона втупилася у спрагло вигнуті губи старого. А потім: — Ні! БЛЯДЬ, НІ!

Апшоу не відповів і повільно, наче ящірка, прикрив повіками очі.

2 грудня 2015-го Тель-Авів, Ізраїль

Уперше в житті Деня Беркович опинився в ситуації, коли навіть не уявляв, куди далі рухатися. І тут не йдеться про якусь екзистенційну кризу середнього віку. Деня почувався зовсім розгубленим, бо розумів, що наступного дня — чи навіть за годину — його життя може тріснути, наче яєчна шкаралупа, і так само, як яєчну шкаралупу після розбиття, він уже ні хріна не склеїть його назад.

Відсунувши крісло від стола, Деня поклав голову на бильце та спробував збагнути, коли все пішло шкереберть. Він був відмінником у школі, 1994-го вступив до Донецького національного медичного університету (який на той час був просто медичним інститутом), 1999-го закінчив його із відзнакою, успішно пройшов інтернатуру, влаштувався на роботу в Донецький обласний онкологічний центр, 2006-го переїхав до Ізраїлю, де почав працювати у приватній клініці «Шеба», 2007-го одружився з Гелен, яка на той час проходила інтернатуру у відділенні трансплантології Медичного центру імені Сураскі… Життя здавалося казкою, а потім усе зійшло на пси через один неправильно поставлений катетер.

Рік тому, у грудні 2014-го, у Берковича лікувалася від гострого лейкозу дев’ятирічна Тоня Варченко з України. За день до закінчення другого сеансу хіміотерапії одна із медсестер припустилася грубої помилки, ставлячи венозний катетер, і токсичні препарати пішли дівчинці не у вену, а під шкіру долоні. Не вина Берковича, проте він був відповідальним, крім того, мама Тоні впродовж двох годин після початку капання щонайменше тричі казала йому про скарги доньки на нестерпне печіння, та Беркович відмахувався. Помилку помітила інша медсестра. Тоню в критичному стані повезли до реанімації, зрештою таки відкачали, навіть долоню не довелося ампутувати, проте Деня Беркович поплатився за халатність роботою. Що гірше (і Деня це чудово розумів) після такого його не пустять на поріг жодної пристойної клініки в Ізраїлі. А тоді, в січні 2015-го, йому написав колишній одногрупник, який ще 2000-го виїхав до Росії і тепер був лікарем у складі військового контингенту РФ у Сирії, натякнув на дещо, Деня зв’язався з колегами дружини у відділенні трансплантології, вони поспілкувалися, і… словом, почали працювати. Шість місяців, сім операцій, і Беркович заробив більше, ніж за три попередні роки.

І от тепер Гелен відмовилася оперувати.

Деня заклав руки за голову й подумав, що робитиме, якщо не примусить дружину передумати. В Україну він не повернеться. Кілька місяців тому він телефонував до Слави Ситника на прізвисько Лускунчик, ще одного колишнього одногрупника, який залишився в Донецьку. Цікавився, як справи. І справи були не дуже: сімнадцятирічного Лускунчикового племінника утримували в міністерстві держбезпеки ДНР, тож Слава думав лише про те, як витягти малого. Його, Берковича, квартира ніби стояла цілою, та загалом було зрозуміло, що ловити в нинішньому Донецьку точно нема чого, а тому…

Клацання дверного замка перервало його роздуми. Деня Беркович розімкнув руки та розплющив очі. Гелен повернулася з роботи.

— Ти вдома?! — долинуло від вхідних дверей.

Це вперше за вісім років шлюбу вона так горлала. Деня витримав паузу перед тим, як відповісти:

— Так.

Гелен швидко роззулася та зайшла до кімнати.

— Ми мусимо поговорити.

За майже десять років Деня вивчив іврит, але розмовляв погано, тож між собою вони досі спілкувалися англійською.

— Знаю. — Він холодно посміхнувся. — Мені вже зателефонували та розповіли.

— Добре. — Гелен навіть зраділа, це позбавляло необхідності вигадувати довжелезну прелюдію. — Добре, що розповіли. Хочу знати, звідки нирка.

Деня закотив очі:

— Від донора.

— Припини! — Вона сама здивувалася тому, як дико розлютилася. — Не смій так розмовляти зі мною! Я ж не ідіотка! — У той період Гелен курила, і то курила так багато, що голос став схожим на чоловічий. — Питаю ще раз: звідки нирка?

— Із Сирії.

Жінка затулила рота долонею.

— Господь Усемогутній, там же зараз війна… Як ти вивіз… Звідки ти дістав там нирку?

— Це довга історія, але якщо ти вже запитала, то в дев’яностих у Донецьку я вчився разом із одним…

Гелен, не прибираючи долоні від перекошеного обличчя, перебила чоловіка:

— Нирка дитяча. І такий збіг за всіма параметрами… Боже, ти… ти… Не можу повірити! Ми з тобою живемо під одним дахом стільки років, і ти…

Деня розізлився.

— Якщо ти думаєш, що ми вбиваємо дітей… — затнувся, збагнувши, що неправильно побудував фразу. У дружини очі ледь не вдвічі розширилися, коли вона її почула. Він глухо додав: — Орган чистий.

— Якщо він чистий, то чому ми оперуємо у приватній клініці? Чому не провести операцію в Сураскі?

— Тому що… все непросто.

— То поясни мені. Поясни так, щоб було просто.

Беркович уперто стулив губи, довго дивився на дружину, тоді підвівся та підійшов до вікна.