Холодний Яр - Юрій Юрійович Городянин-Лісовський

По зібранні трапився цікавий інцідент. Лопата із своїми карателями, почав арештовувати селян та бити їх, щоб признавалися, де зброя захована та хто із села в лісі. Запалили хату одного арештованого, що стояла осторонь села під лісом. Селяне, в тому числі і той, що оповідав нам, побігли з жалобою до командира дивізії. Командир наказав закликати до нього Лопату і при селянах запитав його на якій підставі б’є селян і хату запалив.

А Лопата — оповідає дядько — почервонів і: „Товариш командир! Як не розумієтеся на „бандитських штучках“ — то не мішайтеся. Ви слухаєте їх що вони проти банди?! Та тут усі села попід лісом — самі бандити! Як вистріляти усіх від старого до малого, а села спалити і з землею зрівняти — тоді тільки в Холодному Яру банди не буде“!

А командир, як тупне ногою, як крикне: „Самі ви сволочі тилові — бандити! Ми на фронтах б’ємося, а ви із чекістами — банди нам в запіллю плодите?! Селян грабуєте, розстрілюєте, хати їм палите?! Хіба дурний, при такій політиці, не візьме рушницю та не піде у ліс!.. Негайно звільнити арештованих і без мойого дозволу — ні кроку! Бо розстріляю під першим плотом як пса“!

Лопата загнівався і зібравши своїх „карателів“ — поїхав геть із Мельників.

Остання новинка була для нас дуже важливою, бо двісті лопатиних „карателів“ — були небезпечнішими від двох тисяч війська. Багато із тих колишніх „лісовиків“ знали також і холодноярські ліси, а головне — усі ті „емеритовані“ злодії і грабіжники, розумілися на партизанських сутичках у лісі.

Ночували ми шістьма групками, розкинутими недалеко одна від одної. На край ліса, Чорнота вислав кінні пікети, що стежили за селами. Олю відправили до Лубенець, щоб перейшлася убік Черкас — чи не надійдуть ще й звідтіль червоні частини.

Зі світанком табор розбудили гарматні стріли й вибухи гранат у різних частинах ліса. Гупало з вісім трьохцалівок. Від Грушківки кидали у ліс фугасні гранати, дві шестицалівки. Із-за Мельників, одна далекобійна гармата, посилала свої стрільна понад нами десь аж під Жаботин. Була то, звичайно, пуста витрата набоїв. Червові гарматники мусіли-б бути великими ворожбитами, щоби вгадати — на котрому із сотки квадратових кілометрів знаходиться противник. Численні яри, відкликалися кількакратною луною на кожний вибух, важко реготалися з безсилля ворога. Хлопців лише забавляв гуркіт „громів“ — „неначе перед Петром“, або коли граната, розірвавшись на чубку якогось видного шпиля — кидала в небо обламками дерев і землею. Дід Гармаш, із заложеними назад руками, стояв на прогалині й з міною „фахівця“ — прислухувався до стрілів і вибухів.

— Ну й йолупи царя небесного... Хіба можна отак порох псувати по „невидимій цілі“?!. — Та що ви, діду, таке говорите, — одізвався хтось із козаків, — „по невидимій цілі“... Хіба вони ліса не бачать, чи що?!...

— То ж то воно і є, що по лісі б’ють, а треба б тебе дурака по голові...

— Та що ви там, діду, розумієтеся на цьому?! — одізвався другий „авторітет“. — Тоді, як ви ще при гарматах служили — яка тоді „невидимая ціль“ могла бути?! Таж тоді гарматник дальше бачив, ніж гармата стріляла...

Дід ображено сплюнув:

— А то вже не тобі щенюкові судити — коли кращі гармати були — чи тоді, чи тепер...

Прибули кіннотники з дозорів і сповістили, що з Грушківки і Мельників червоні рушили лавами в ліс. Петренко передає наказ групам, розходитися кожній у свойому напрямку. Чорнота із кінною сотнею їде на Лубенські хутори „попасати“ коні. Для нашої кінноти, сьогодні у лісі роботи нема. Не буде й для червоної. Хіба дороги патрулювати.

Отаманів і мій кінь — теж пішли з кіннотою на хутір. Стає на чолі групи із півтораста козаків і йдем наукіс назустріч червоній лаві в напрямку Холодного Яру. З нами один „кольт“ і чотире ручні кулемети. Петренко взяв із собою діда Гармаша, бо ніхто не знав так добре, як дід, усіх стежок і „перелазів“ у холодноярському лісі. Десятками ж бо років бродив по них чи то за дровами або грибами, чи то за вовками і дикими кабанами, поки було їх досить.

Гармати стихли. Поміж деревами проскакують злякані зайці та серни, що втекли від широкої лави червоних „наганячів“.

Хлопці жартую, що як би був час — можнаб гарне полювання собі зафундувати. Сам граф Бобринський, як приїжджав — не мав стільки наганячів. Десь за грушківською дорогою розсипається горохом стрілянина. По кому стріляють — Аллах відає... Наших там в кожному разі немає. Може по свойому ж роз’їздові, що над’їхав із Грушківки, може по невинних нічого валах Мотриного манастиря...

Переходимо грабовий ліс. В молодому березнячку розвиваємося невеликими гурточками, що держали зв’язок між собою. „Воювати“ у гористому й яристому лісі широкою рідкою лавою — безнадійна справа. Таку лаву і згуртувати в разі потреби важко, і змінити з нею напрямок нелегко, тай прорвати її зосередившись — раз плюнути.

Десь між манастирем і Кресельцями загорілася палка стрілянина, вибухали ручні гранами. Пізнаєм характеристичні короткі черги ручного кулемета Левадного. Бо група Семена Чучупаки — зрізалася з лавою, що йшла із Мельників — центру села.

За якийсь час — одна частина стрілів доносилася більш різко, ніж друга. Між ними такав „Люїс“ Левадного. Ну звичайно, як і „обіцяв“ Семен: прорвався крізь лаву і пішов на шпиль. Тепер, пострілюючи зверху, підожде годину або й дві, поки червоні шпиль оточать. Тоді прорветься через яр на другий шпиль і вийде у тил лави, що йде з мельничанських хуторів у нашому напрямку. А Кононенко із своєю групою, вирушивши під перший шпиль з іншого боку, відтягне на себе бодай половину ворожої лави і заведе її одним крилом у багна на Косарці.

Петренко комбінує, щоб наша група впхалася у кут де мусять зіткнутися лави з Грушківки і хуторів. Можна буде звести червоних, щоб постріляли собі одні по других, а самим проскочити на Буду або Холодний Яр.

Минувши березняк, входимо в густий зруб, що спускався до розлогого яру. Зійшовши у яр ідемо корчами довго, аж почувся впереді свисток і приглушені крики.

Наближається червова лава... Причаївшись на землі поза корчами, дожидаємо її з наготовленою зброєю. Все ближче тріск кроків і московська лайка червоноармійців, що незавжди щасливо розминалися з корчами. Зліва над яром вже виднілася частина лави, що випередила тих, що йшли яром. Червоноармійці