Холодний Яр - Юрій Юрійович Городянин-Лісовський

Вночі вернулася Оля, що минулого дня ще пішла до Кам’янки розвідати, що діється на залізниці по нашому „ремонті“ лінії.

Всі станції між Бобринською і Олександрівкою, забиті потягами з військом та військовим приладдям. Дожидають налагодження сполучення із Знам’янкою.

У Кам’янці Оля вивідала, що поки лінія буде направлена, затримані частини уживуть для „зліквідування банди“ в Холодному Яру. Повітова влада підшукує тихо провідників, що знали б місцевість.

Підвечір наша розвідниця зауважила, що із кватирі голови ревкома, де відбувалася нарада військових командирів та чекістів, вийшов чоловічина, по селянськи одягнений. Взяла його на око.

„Чоловічина“ розмовився на базарі з косарським селянином, що привіз з іншими „развйорстку“. Сказав, що має діло у Мельниках та боїться через ліс іти, бо... має коло себе трохи грошей. Чи не можна як поза-ліс добратися. Селянин запропонував йому, щоб їхав з ним до Косар, а звідтіль можна полями обійти ліс і на мельничанські хутори вийти. Згодився. Оля з другим селянином поїхала услід за ним до Косар.

У Косарах „чоловічина“ залишився ночувати, зголосившись крадькома до воєнкома червоної частини, що вивантажившись з потяга — стояла в селі.

Нема сумніву, йде до нас у гості якийсь поважніший червоний розвідник. Петренко довго нараджувався з Чорнотою та Семеном Чучупакою. Послали побудити впливових селян з усіх кутиків села. Як зібралися в штабі, Петренко попросив уважно його слухати.

— Ми виступаєм попівночі до Холодного Яру. Ранком село має приняти вигляд наймирніший з усіх мирних. Щоб ніде ні кусничка зброї, ні шапки козацької — ні пісні. — Прийде до села один чоловічина. — Петренко описав за Олею його вигляд. — Не зачіпати його. Приняти ввічливо і... якнайбільш нарікати перед ним на „банду“ з ліса. Мовляв, жити не дають бандити, обдирають, примушують харчі їм давати, одяг, приходять уночі п’янствують, з жінками непорядки роблять. Як не давати чого, або противитися — б’ють, та ще й розстріляти і хату спалити погрожують. Усе село мовляв, вже проти бандитів, та боїмося зачіпати, бо хто ж оборонить?! Совітської власти щось не чути, щоб з бандою порядок зробила...

Може буде говорити, що прийшов до повстанців прилучитися — то відлякуйте, кажіть, що один отак прийшов з доброю волею, а його за шпигуна приняли і повісили у лісі. Кажіть — тікай чоловіче від біди, — ось Іван або Андрій до Грушківки їде — перевезе тебе через ліс. З ним бандити як зустрінуть — не зачеплять; скаже що до нього в якійсь справі приїжджав.

Ну, а як згодиться їхати через ліс — хтось наперед прибіжить попередити нас.

Як би частина червона у село прийшла — говорити усім те саме. Захочуть провідників у ліс взяти — розшукувати „бандитів“ — відмовляйтеся, мовляв, довідаються — мститися будуть.

Примушуватимуть іти — то можете піти ось ви, — показав Петренко кількох селян, — як будете водити — скажу вам пізніше. Та вважайте тоді, щоб свої не підстрелили.

Селяне розійшлися, крім можливих провідників. Порозмовлявши окремо з отаманом — розійшлися і ті.

Петренко послав зв’язки з інструкціями до інших холодноярських сіл.

У Мельниках був рух. Захоплені у потязі чека „панські речі“, станкові кулемети, за винятком чотирьох „кольтів“, міномети, частина бойових припасів, — поїхали возами під Мотрин манастир, щоб сховатися в підземних лябіринтах.

Кільканадцять возів з печеним хлібом, салом, смальцем у гарматних гільзах, крупою, пшоном, цукром, сіллю — поїхали у різні частини ліса.

До ранку все те мусіло бути закопане в гущавниках, у накритих деревом землею й листям ямах. То були наші бази на випадок „бльокади“.

Обоз і кулеметні тачанки — мали зникнути у селі та на хуторах, розібрані частинами по різних господарях: де колесо, де вісь, де дишель...

Година коло третьої, сімдесять верхівців і близько восьмисот піших — втягалися із хуторів у Холодний Яр. Тепер не був він холодніший від інших. Навпаки тепліший, бо високі схили захищали від листопадового вітру з морозом і крупами.

Розташувалися кілометрах у двох від краю, де один схил був більш приступний. До ранку ще далеко. Можна ще виспатися. Запалили великі вогнища; дерева вистарчить, а побачити вогні міг хтось хіба з неба. На всі боки від табору розійшлися, щоб стерегти його, десятки пар очей і вух.

Розстелюєм з Чорнотою мою кавказьку бурку, що „купив“ її у будьоновському обозі, кладем під голови сідла і накриваємся з головою його широченною буркою. За хвилину вже хропли. Та саме снилося щось приємне, як хтось підняв бурку і поліз під неї, розштовхуючи нас. Андрій підніс голову:

— Що там за д’явол лізе?

— Пустіть, хлопці, погрітися, бо я дуже змерзла. — Почувся у відповідь ніжний голосок. Пригадую собі, що Оля виступила з нами до ліса. Питаю її, де поділа шинелю, що її ми накинули на неї коло вогнища, поверх свитки.

— Віддала якомусь козакові, — змерз дуже бідолага... Ви ж його під бурку не пустилиб, а мене таки пустити, як попрошу гарненько...

Андрій відвернувся знову.

— Лягай там лягай — не базікай! Тільки лежи тихо, не крутися і не совай ногами — бо викину.

Намагався утримати свою сувору протижіночу позицію, та... як була в очах Андрія хоч одна жінка, що ненадурно існувала — то нею напевно була Оля. Ніхто може не цінив так, як він, відданість справі й відвагу цього козака у спідниці, особливо після того, як я оповів йому правду про зложені хрестом набої на грудях мертвого Чорного Ворона. Та то справа не до обговорювання під одною буркою... Тут — лежи тихо і не совай ногами...

Ранком, коло дев’ятої, вже був зв’язок із села: „чоловічина“ прийшов, зарекомендувався петлюрівцем, що утік з большевицького полону; хоче приєднатися до повстанців у Холодному Яру... Чув, що штаб їх у Мельниках...

Селяне, за „інструкцією“ наговорили небелиць та „відлякали“ його від „банди“. Згодився з Іваном з-під гори — поїхати через ліс до Грушківки. За годину десь — будуть їхати.

Зв’язок із захопленням оповідає подробиці розмови з „чоловічиною“:

— А — питає — багато є партизанів у лісі? — Та — кажемо — чоловік мать із двісті... Улітку було їх до ста бісів і ще трохи, та порозбігалися, як похололо.

І наші хлопці, що були у банді — позабігали десь хто зна куди — у світ за очі, — є про декого чутка, що до червоної армії добровольцем пішли. У селі й так життя б їм не було: з одного боку —