Quid est Veritas? - Наталена Андріанівна Корольова
— Мабуть, тому, доміно, що дух досконаліший за цей видимий світ і все, що є в ньому. Тому вірять, що найдосконаліше мусить бути поза межами цього недосконалого світу!
Прокула знову поглянула на казкарку:
— А ти, Паренді, також віриш у мандрівки вдосконалення чи відкуплення?
Прокула ласкаво всміхнулася до Аполлодори:
— Чи ти знаєш, посвятна діво, що Паренді, як і ти, визнає Аполлона? Бо її бог — також Святе Світло!
— Святе Світло — одно, ясна володарко! — обізвалася, не зміняючи пози, Паренді. — Воно — єдине, як єдиним нам здається місяць на небі!
Вказала рухом голови на місяць, що вже сяяв на небі й сипав своє проміння на землю й море. Зачерпнула води з басейну й помалу випускала її з долоні розтуленими пальцями.
— Але ж, поглянь! У кожній з цих краплин відбивається цілий місяць! У кожній! Хоч у небі він єдиний. Так відбивається й Святе Світло в душах людських… Але воно — одно… Що ж до мандрівок удосконалення, то дух міняє своє тіло, як міняємо одежу, доки, одягнений у світло й сам світлий, не дійде до своєї Світлої Мети… щоб остаточно вдягнутись у Святе Світло[448]… й напитись із келеха Обнови[449]… — закінчила Аполлодора та додала, немов для самої себе:
— І келех, вічним світлом налитий, Любов на стовп поставить[450]…
Голос жриці затремтів такими глибокими модуляціями, що псалтрія прийняла це за початок посвятної пісні й обережно, ледве-ледве діткнулася струн.
Однак жриця мовчала.
Тоді й псалтрія рукою притишила-приспала збуджені струни.
Стало чути дужче голос моря, що зітхало біля вілли, завжди присутнє, хоч і невидне.
І здавалося, що не були це хвилі прибою, а хвилі вічності, що б’ються об серця цих старіючих жінок, замкнених у коло власної самітності…
Прокулі не хотілося ні ворушитись, ні розплющувати очей. Але ж слово «стовп» завжди хвилювало її. Завжди такі трагічні образи привертає воно з того часу, як у Єрусалимі ненаситний ідумеєць Ірод з отруйно-підсолодженою посмішкою показував їй «стовп бичування», говорячи:
— Це стовп бичування, до якого твій чоловік велить прив’язувати й бичувати…
— Так. Але по закону твоєї землі! — відсікла Прокула, завжди така стримана.
А здалека лунає, як тоді, у тім гарячковім сні під час першого нападу хвороби: «Ecce Homo!»
Прокула чує, як тоді, Пилатів голос… бачить, як постать Пилатова, немов із сивого диму, звивається над безоднею…
І Прокулі хочеться нестримно, шалено простягти йому обидві руці…
Але вона може витягти лиш одну.
Друга-бо, та, що з неї вже давно зникла «таємна рана», — та друга рука прикута до стовпа. Прокула не може її ані звільнити, ані відірвати…
За мить знову з’являється Пилат… Але тепер він уже стоїть за безоднею, на другому її боці. У руках у нього келех, обгорнений світлом, як місяць буває оточений світляними колами.
— Клавдіє! — ніби чує Прокула голос. — Помиляється той, хто в житті своєму шукав і шукає істини… Як би ти її могла знайти, коли ти її ніколи не шукала? І ніколи, ні в чому не помилялась?
І Прокулі вже здається, що вона не в атріумі Флори, але в садах Йосифа Ариматейського…
Сидить вона на скелі перед розщелиною, зарослою пасифлорою. Сидить невблаганна, як скеля, бо дорогу їй перегородили ті пурпурово-фіалкові квіти, що ворожать смуток і біль…
А були то лише квіти! Квіти, що не думають, не знають і не ворожать! Ні в чому не повинні квіти! Німа рослина!
В уяві, в задумі своїй, у думках Прокула схоплюється з виступу скелі й, не оглядаючись уже на «зловісні квіти», йде до тієї дикої розщелини, в якій зникли Йосиф з Пилатом.
Але… загубила стежку! Та, якою вона ступає, цілком інша, рясно засіяна фіалками, великими, темними, запашними… Квіти дивляться просто в Прокулині очі глибоким, сумним, фіалковим поглядом. Неначе ось-ось промовлять до неї…
І Прокулі згадується все, що в її житті могло назватись «ніжністю»…
Як же хочеться торкнутись рукою цих фіалок! Погладити їх, перепросити, що раніш не помічала їх…
Прокула схиляється до землі. І її вільна рука дотикається… прозорих, блискучих, фіалкових, холодних твердих гем… Це вже не фіалки, лише аметисти…
Ніжних, запашних квіточок уже нема. Натомість є дорогоцінні[451] й нев’ялі, але прозорі й холодні, як сльози, самоцвіти…
Чиї ж то сльози? Не її! Вона не знала їх… Ніколи не знала й вибачення ні для інших, ні для себе самої…
Але там далі, на луці, знову стеляться фіалки довгою дорогою-килимом… Перекидаються рівним шляхом над безоднею…
Але як тільки діткнеться їх Прокула, вони знову стають лише самоцвітами… А ці самоцвіти стають аметистовим мостом… Ступаючи по ньому, Прокула, мабуть, могла б перейти цю страховинну
