Quid est Veritas? - Наталена Андріанівна Корольова
Север глянув знову на єпископа. І відлягло від серця… дарма, що пастир Лазар — «живий мертвець»!
Бо ж таки сестра єпископова, Марта, тую страховинну облуду-Тараску зловила! І не тільки зловила, а своїм поясом ув’язала, як звичайного пса! Та й вивела геть… «Їж, — каже, — облудо несита, будяки, мох, гаддя різне!.. І буде тобі добре! А людям чи тваринам жодної шкоди чинити не смій!»
Ні, таки ж великі чари християнські!
І Север не має кого боятися від того часу, як став християнином! А й поготів, коли з них сам добрий єпископ Лазар, що чотири дні… Ну, про це ліпше, все ж таки, не згадувати! Бо знову сама собою ряба гусяча шкіра на спині набігає…
Цілком споночіло…
Почорніли темні хвилі… Відплив з неба й молоденький місяць. Звісно, радий спати! Як дитина! Бо молоденький!
А по зарослих хащами берегах не сплять желви. Звуками, мов разками намиста, скляного, крихкого, дзвінкого, визначають лінію берегів…
Тепло буде! Ще довго буде тепло, коли в цю пору відзиваються желви!
Однак Север спинив на закруті човна й натяг на себе свою галлійську туніку з довгими рукавами. Ще й запнув її кістяною шпонькою під шиєю.
Не було йому зимно — де ж би! Але ставало темно. Можна було не помітити, як десь хитнеться човен, і туніка сповзе у воду…
Подивився на єпископа, хотів йому пояснити затримку човна. Але побачив, що пастир молиться, як мав це у звичаю, коли день кінчався.
Тоді Север знов пустив човна на середину ріки. Намагаючись не хитати його, наліг на весла.
Вже недалеко!
Але коли б не занадто пізно допливти до печери!
Шкода, що нема вже там другої сестри єпископової, Марії! І навіщо вона відійшла з цієї печери? Кажуть: кудись у гори подалась…
Невелика ця покутницька печера. Але Лазар-єпископ та Север у ній добре відпочинуть…
Завжди там є напоготові хмиз сухий і добре кресало на ретязьку, прикріплене до входу.
Север запалить вогонь… І духи нечисті його бояться. Добра це річ — вогонь!
Кулешику собі зварять… Босою ногою намацав під лавою торбину… Є там! Удосталь наклала туди Марта і крупів, і сушеної риби, часнику, солі… Є й сулійка з оливою, свіжою, доброю, смачною!
Усміхнувся й облизався, сплюнув за облавок, бо набігла слина… Аж заплющився, уявляючи собі смак доброго гарячого кулешу…
Раптом човен, як норовистий кінь, метнувся вбік і мало не зачерпнув краєм води.
— Отче!.. Рятуй… Одноріг!..
Єпископ відкинув кобку.
Закутана імлою, що почала підійматися з води, недалеко від човна пливла неокреслена біла маса… Її контури стерлися у тьмянім присмерку.
Але образ був, дійсно, химерний: неначе водою несло трупа велетенського птаха з розпростертим одним крилом…
Лазар наліг на кермо і, привівши човна до рівноваги, наблизив його до білої маси.
Гострий, напружений зір молодого варвара пізнав:
— Людина!.. Втоплена людина…
Тепер уже це бачив і єпископ. Була це людина… в римській білій тозі! Край тоги розіслався по воді й уподібнився до велетенського крила…
Руки були розкинені навхрест. Труп наближався, немовби човен притягав його до себе.
Ще мент, і рука мерця черкнулася облавка… Неначе шукала порятунку.
Мовчазний Лазар на цей раз не витримав, плеснув руками й крикнув:
— Во ім’я Боже!.. Понтій Пилат!
…………………
Міцно спить у човні, що причалив у маленькій затоці біля печери, молодий дужий Север.
Спати в печері? З мертвим і воскреслим із гробу? Цього нерви молодого варвара не могли витримати!
Хто ж бо знає, які загробні таємниці розповідатимуть ті двоє? А, звісно, розповідатимуть!
Бо ж єпископ виразно сказав:
— Знаю людину цю!
Жаль Северові, що з переляку недочув, як пастир Лазар назвав того утопленика!
Може, єпископ наперед знав, що зустріне в річці цього свого мертвого приятеля? Він-бо все знає! І на землі, і під землею, і на небі! Чари! Мо-о-огутні чари знає!
Тому єпископ і мовчав цілу дорогу, що в дусі говорив замовлення!.. Север це добре розуміє!
І друїди вміють говорити з мертвими, духів викликають, де схочуть! Але мудрість християнська куди сильніша за друїдську!
Якби Север не був у тому впевнений, то хіба він був би охрестився?
А цей випадок хіба про це не свідчить?
Друїди можуть викликати тільки духа. А цей пастир християнський ще й тіло викликав! Дарма, що мертве! Та ще й звідкіль! Аж із самісінького Рима!
Север був і в самій Массілії, тож знає, бо бачив там, як великі римські пани одягнені…
І цей пастирів утоплений приятель — неабиякий пан! Коли удвох з єпископом виносили тіло на берег, ураз помітив Север, що на сандалях срібні застібки-півмісяці…
Самі срібні! А пояс! А меч!.. Самі дорогі речі!
…………………
Север не помилявся: в печері було чимало хмизу і кресало на місці. Правда, хмиз по дощах був вогкий, губка до кресала також… А все ж таки запалили вогонь.
Тільки хмиз дуже курів. Аж дихати було тяжко.
Тож Север відмовився від кулеші. Взяв тільки добрий шмат хліба, помащений оливою, дві головки часнику й вийшов із печери. Більш до неї не заходив: спатиме в човні…
А єпископ Лазар у печері схилився над трупом прокуратора Юдеї, вже понівеченим кількаденним перебуванням у воді.
Приглядався до опухлого обличчя, по якому скакали рожеві відблиски вогників багаття. Здавалося, що різні вирази запиту, прохання, надії пересуваються по мертвому обличчі.
Оглянув тіло. Не було на ньому ні ран,
