Quid est Veritas? - Наталена Андріанівна Корольова

Тож у такий день, власне вечір, ніхто не насмілюється виходити поза обійстя. А тим більше — бути на ріці[430]!

Але пан: «Що сказав — сказав!»

Коли ж лікар, на загальне прохання, насмілився все розповісти, пан зовсім став якийсь чудний. Зрадів, як мала дитина!

— Що ж написано на цій таблиці?

Перепитали всіх, що були у дворі: може, хтось чув?

— Чи не написано, — каже пан, — про такого володаря, що «володарство його не від світу цього?»

Хто ж це знає?..

Може, й панові відомі друїдські таємниці?.. Може, й він цю таблицю читав? Тож такому, звісно, не страшна й остання громовиця напередодні Дня Зустрічі!

…………………

Того ж таки вечора виправа вирушила — і водою, і суходолом.

А хуртовина вже гонить над вершийами гір свої гуркотливі буруни…

Корони кількасотлітніх дубів угинаються в поклоні таємним силам. Віти лісових велетнів хльостають повітря та хмари, як хвилі — береговий пісок… Із сичанням та грізним шумом перекочується зелені хвилі лісів…

Стемнів зелений, як очі кельтських дівчат, Родан.

Фіалкові тіні, мов кружала під заплаканими очима, налягли імлистою болоною на гори. Бояться й гори! Зажурені, сумні, немов постарілі…

А блискавиці раз у раз пришпилюють чорно-синю небесну завісу до стерплої землі… Мабуть, щоб не звідали смертельники нічого з посвятних таємниць вічності.

А дощу нема! І це найгірше, бо ж відомо кожному, що суха громовиця кидає на землю смерть.

Тяжко змагаються гребці з силою хвиль…

Рипить, немов стиснутими зубами скрегоче, давно вже не вживаний човен.

Але Пилат нічого не бачить довкола себе. Нічого не чує.

Став на самому передку, закритий від гурагану рострою, та дивиться вперед. Там, напереді його мета!

І бачить: просто на нього йде людська постать…

Буйна радість, нестримна, як буря, що шаліє довкруги, пориває Пилата.

Те, чого він шукав, само йде до нього!

Не доторкаючись навіть кінчиками ніг до спінених хвиль, осліплююча красою більш, ніж блискавка світлом, Марія з Магдали!.. Вона!

А в руках її — зелений келех!

Пилат хоче радісно скрикнути, та слова згасли на устах, залитих першими тяжкими й теплими краплями дощу…

До дна душі схвильований, ошалілий Пилат виривається з рук лікаря та слуг, стусанами валить навзнаки кількох із них… Відриває від себе всі руки, що тримали його, підіймає ногу над облавком…

В ту хвилину біля самого човна, саме в той шум, що його ріже передок баркаса, впала велика світло-фіалкова блискавка-куля…

Човен, як схарапуджений кінь, підняв угору свою велику корму, і важке Пилатове тіло з руками, витягненими вперед, сторчголов злетіло з облавка[431]…

«… Чи ж уже таке велике нещастя — жити на добровільно вибраному вигнанні, в самоті й мовчанні? Доки прагне, ніколи й нічим не може бути сите людське серце…»

Прокула сперлася головою на руку.

Каламос, що його тримала в руці, доторкнувся її вже посивілого волосся.

«… Доки не сповниться спрагою за речами вічними… Дивне це, незгідне з логікою, щоб ця остання спрага втишила всі попередні ненасичені спраги…»

Затрималась на хвилинку і знову нахилилася над сувоєм.

На терасу ввійшли Аретуза, також уже значно постаріла. Матрона тільки труснула головою, й рабиня зникла.

Але розвіявся й сполошений настрій. Думка збочила.

Прокула вже не взялася за каламос. Сиділа за столом і думала.

Скільки вже їх минуло, цих років «добровільного вигнання»!

Як її колишній життєвий ідеал і взірець, Корнелія, донька Сціпіона Африканського, Понтія Прокула доживає у своїй віллі, на Мізенській косі вечір свого життя…

Але ж не приятелям-філософам розповідає свої думки, спогади, відгуки минулого, як це робила мати Ґракхів, а мовчазним сувоям повіряє Прокула свої відгуки минулого, що були колись життям!.. Життям, витканим із радощів і болісті.

Що ж інше залишилось їй? Тільки розмова з колишньою самою собою…

І от, componere commentarios, писати мемуари стало для Прокули, як і для багатьох її сучасників, не лише розвагою, але перетворилось на самий сенс її життя.

Згадала Корнелію, матір Ґракхів, і постелились димом вівтарним її слова:

«Коли ж уже наша родина перестане діяти, немов у гарячковім маячінні?»[432]

Був це немов злий глум долі, що саме наостанку, в Єрусалимі, перечитували вони удвох з Пилатом оці листи матері Гракхів до її другого сина, що хотів продовжувати діло вбитого брата…

Виїжджаючи з Рима, колись Понтій замовив для Прокули в доброго, вправного скриба ці «Листи Корнелії», хоч сам Пилат не поділяв ідеалів Ґракхів…

Ось вони, ці листи, рівно й чітко переписані на світлому пергаменті. Завжди має при собі Прокула ці невеличкі сувої. Любить їх, як близьких приятелів. Бо в них живе той невмирущий, твердий, справжній римський дух Корнелії.

Чи ж думала тоді, в молодості, Понтія Прокула, що слова Сціпіонової доньки стануть немов її власними? Чи ж не могла б і