Свої - Анна Чмутова

— Боюсь, що це бажання просто виділятися, — зітхає Соломія. Пояснення Давида вона приймає. Але розуміє — цей чоловік не такий простий, як їй здається.

— Якщо у вас із нею приятельські стосунки, натякни їй, що це лайно.

— Боюсь, після цих слів я буду звільнена.

— Ото і свобода слова, — награно засмучується Давид.

— Я перепрошую, але мені все ж треба йти, — Соля усміхається чоловікові, ввічливо й зі щирим небажанням йти звідси. Усе ж співрозмовник викликав у неї зацікавленість, а майбутнє завдання зовсім не надихало. Навпаки — хотілось збігти звідси трохи далі й не брати участь у тупій ідеї Мар’яни.

Драгун взагалі любить нетипові ідеї та їхнє відтворення. Але ж нетипові й відверто тупі — це різні речі. Проте чомусь вона тут. Не збігла ще. Прийшла. Своїми ногами. Навіщо? Сама не знає. Об’єктивно вона може збрехати просто Мар’яні, що чоловік не захотів із нею знайомитися. Чи навіть обійтися без брехні. Просто сказати: «Я не збираюсь страждати цією маячнею». Але ні, вона тут.

— Мені шкода. То я теж піду, — не затримує її більше Давид. — Бо у твоєї начальниці смаку нема не тільки в пір’ї. Музика тут так собі, повністю з тобою згоден.

Соломія хоче стати на захист шефині. Але в останню мить, коли з язика вже готові злетіти слова, закриває рота. Усе ж Давид правий. Як би гарно Мар’яна не одягалась, як би вона не вміла підбирати слова за мить, музику вона слухає жахливу.

— Гаразд, обов’язково її сповіщу про твою оцінку її пера та музики.

— Тоді до побачення, — Давид примружує очі на мить, розтягує губи в усмішці, чекає на слова прощання від Соломії та йде. Дівчина очима проводжує його величезну спину. Усе ж чоловік він габаритний. Навіть дуже. І дивним чином їй це сподобалось. Було в цьому Давидові щось магнетичне.

— Соломіє, ну що?

Не встигає Соля і кроку зробити, як біля неї знову з’являється Мар’яна. Так, перо в зачісці точно зайве.

— Що?

— Ти спілкувалась із чоловіком з оточення Гмирі, і?.. — підіймає брові, натякаючи, що вона чекає на відповідь.

— Ем, Мар’яно, я тебе зараз розчарую. Але я маю запитати. А з ким я тільки-но спілкувалась?

— О боже, — жінка картинно затуляє долонею рот. — Ти цього не зрозуміла?

— Ні. То ти скажеш, хто цей чоловік?

— Один із головних охоронців у службі безпеки Гмирь. Він рік тому отримав особливі привілеї від начальника — якось онука його врятував. І тоді він став ближче до родини. Іноді супроводжує Макара на такі заходи, — швидко пояснює жінка. А потім із сарказмом додає: — Хто такий Макар, ти знаєш? Чи тут теж не обізнана?

— Не треба тільки з мене повну дурепу робити. Ось стосовно Макара я в курсі. Навіть фотки в Інстаграмі подивилась, — видає Соля теж із сарказмом. Вона вивчила родину Гмирь, але не їхню охорону.

— Ну то що? Про що ви балакали?

— Боюсь, що охоронцю не сподобалась музика на вечірці.

— І все? — кривить губи, показуючи своє ставлення до подібних зауважень.

— І все. Це було не більше, ніж ввічлива розмова, — резюмує журналістка. Бере в офіціанта черговий келих із шампанським. Попередні бульбашки чи то не досягли бажаної мети, чи вже лопнули, поки Соломія вела культурні бесіди з Давидом.

— Куди ти стільки п’єш?

— Я себе контролюю. А Макару, можливо, п’яна дурнюня більше сподобається, ніж впевнена жінка, — експертність такої заяви можна ставити під сумнів. Але Солі вже все одно, що казати. Ох, усе ж бульбашки з ігристого вина досягли своєї цілі.