Свої - Анна Чмутова

Після роботи Соломія почувається вижатим лимоном. Тому замість того, щоби повернутися до будинку, йде в кав’ярню брата. Навряд чи там вона знайде Ярослава, але Рись точно на місці. Соля купує собі дорогою морозиво, зовсім як у дитинстві. І коли вона майже доходить до свого місця умиротворення і пункту призначення, месенджер роздається звуком виклику.

— Ох, тільки не це, — дівчина дістає з кишені телефон і молиться, щоб це була не бабуся. Бо якщо це вона, то розмова затягнеться надовго. Клавдія Демидівна — людина складна, водночас — смішна й цікава. Свою бабулю Соломія щиро обожнює. Але, будемо відверті, не завжди це можливо.

На екрані, нахабно ігноруючи молитви Солі, зображена саме бабуся. Її улюблена фотографія з келихом аперолю в одному з французьких ресторанів. Дівчина зітхає, налаштовує себе й підіймає слухавку. Ігнорувати бабусю — собі дорожче. Будеш мертвою навіть, а, будь добра, відповіси. Вітається вже радісним голосом.

— Привіт, Солечко. Як ти? Гарно їси? Чи знову своєю матчею харчуєшся? Зілля якесь від бородавок, тьху.

— І я рада тебе чути, ба. Дякую, їм гарно. І бачиш — матча працює. У мене жодної бородавки.

— То шо, мені треба ним харчуватися?

— Нею. А шо, у тебе такі є бородавки? — відповідає бабусі у її ж манері. Коли Рись із нею спілкується сором’язливо, Клавдія Демидівна відривається на повну. Можливо, не дарма вона стільки років працювала в пенсійному фонді. Навчилась відгавкуватися від усіх. І, начебто, кар’єру вже завершено, а звичка спілкуватися нікуди не ділась.

— Ну а ти як думаєш? Сиджу тут, жаб’ячі лапки їм…

— Ба, ти ж доросла толерантна жінка, яка не використовує такі жахливі стереотипи, знаходячись в іншій країні.

— Ой, уже й пожартувати не можна чи шо?

— То ти просто так телефонуєш?

— Звісно, ні. У мене заплановано ще декілька викликів сьогодні. Зараз буду Орисі телефонувати, а потім — Ярику і Христі.

— То який же привід такого приступу родинного єднання?

— Мій день народження. Через два місяці я хочу всіх вас бачити у Франції.

— Ого. Ти так далеко плануєш, — тягне Соломія. Чорний гумор, але бабуся точно його зрозуміє.

— Язикати ти, Солько.

— Шо маємо, то маємо.

— Ну гаразд, бачу, що ти там стоїш під Яриковою кав’ярнею. Вітання там нікому не передавай, я сама зателефоную. Тобі бажаю успіху. Цілую.

Соля прощається з бабусею і вимикає телефон. Розмовляти із цією жінкою стає важче кожного разу. Чи то суха на емоції бабуля тільки таким чином демонструвала свої почуття, чи то деменція робила з неї прискіпливу особу з нахабною манерою спілкування. Неділями зазвичай Соломія влаштовувала собі день розмов із родиною. І до того їй треба було готуватися морально. А ось так, несподівано, їй некомфортно.

Кладе телефон у кишеню та йде все ж до входу в кав’ярню. А коли в неї врізаються двері, відкриті зсередини, думає тільки про те, що Ярику точно треба прибирати це дзеркальне тонування. Так хоча б вона буде бачити, хто виходить із приміщення і не стане жертвою чиєїсь неуважності. Двері прилітають їй ледь не в обличчя, то Соломія хапається першою чергою за носа. Він постраждав мінімально — більше сама дівчина встигла налякатися, ніж її шнобель зазнав ганебної колотнечі. І якби не природні інстинкти й різкий стрибок назад, вправляти ніс довелось би в реанімації.

— Ох, пробачте, як ви? — одразу ж стурбований голос лунає над нею. Точно належить горе-нападнику. — Я не хотів, дивився в телефон і… Не мовчіть, будь ласка.

— Трясця!

— Ну хоча б так.

Соля відводить руку від обличчя, переконавшись, що воно не постраждало. Дівчина, звичайно ж, не на телевізорі працює, але ходити з парочкою швів або що там ще накладають у таких випадках, точно не хотілося б.

— Оу, Соломіє?

— Давид, чи не так?

— Так?

— Якого біса ви, Давиде, наражаєте людей на таку небезпеку?!

— Я не хотів, чесно. То ти ж не постраждала? Інакше я беру на себе всі витрати на лікаря, швидку і все інше.

— Не постраждала, — зло кидає дівчина. — Але…

— Але давайте я хоча б тебе кавою напою. Ти ж сюди йшла? То я сплачу твою покупку. Як моральну компенсацію, — несмілива усмішка розтягується на симпатичному чоловічому обличчі.

— Гаразд.

Соломія не стала казати, що в цьому закладі вона й майже ніколи не платить. Особливо, якщо брат є десь поблизу. Але ж підняти йому виторг за рахунок цього чоловіка — свята справа.

— Тоді прошу, — Давид робить галантний жест і відчиняє перед дівчиною двері. Сам заходить слідом.

— Добрий вечір, — Рись розтягує губи в привітній професійній усмішці. Нема до чого дочепитися — ідеальний бариста. Хоча й підіймає ледь помітно ліву брову в запитанні, дивлячись на сестру. Соломія ж удає, що нічого дивного не відбувається. І не вона тут стоїть зараз із чоловіком. А в їхній родині тема про потенційного чоловіка Солі стоїть однозначно в переліку найпопулярніших питань, що обговорюються при кожному зручному й незручному випадку.