Остання любов президента - Андрій Юрійович Курков

— Ти мені лекцій не читай! Що ти ще пообіцяв цій пані?

— Давайте, пане президенте, краще як у «Тисячі й одній ночі». Поступово. Потрошку. Так про усю правду і дізнаєтеся. Адже серце не рідне, може й не витримати. Тоді заради чого я старався?

22

Париж. Кафе «Бушерон». Жовтень 2011 року.

— Я хочу заміж, — сказала вона, дивлячись на бокал молодого «Божоле».

— Усім жінкам рано чи пізно кортить заміж, — погодився я, прикурюючи від сірника бармена цигарку «Галуаз». — Це не означає, що їм кортить щастя. Вони хочуть стабільності.

— Минулого разу, в Брюсселі, ти обіцяв кинути палити. Ти обіцяв, що ми будемо зустрічатися принаймні раз на десять днів. Ти не обіцяв зі мною одружуватись, але сам мені розповідав, що твоя дружина померла три роки тому, а дочка навчається у Америці. Невже я не зможу замінити їй матір?

Щоразу, коли ми зустрічалися з Веронікою, розмова починалася зі сварки і взаємних претензій. Це побачення не стало винятком. Я дивився на неї, красуню, яка поступово втрачала свою молодість і від цього ставала ще більш вимогливішою до життя та свого оточення. Вона жила на Володимирській, але в Києві ми не зустрічалися. Це було неможливо. Проте можна було купити квиток до Парижа. Один для мене, інший, на наступний рейс, для неї. Можна було б зустріти її в аеропорту Шарля де Ґолля з букетом квітів. Дати їй поніжитися дві години у ванні, замовити у номер ароматичний масаж та пляшку шампанського. Можна було б дати їй кілька разів на місяць відчути себе гранд-дамою, світською левицею, щоправда, поза світським товариством.

— Чому ти мовчиш? — запитала вона. Торкнулась нафарбованими губами вина й поставила бокал на стійку бару.

— Молоде «Божоле» — це свято для бідних, — усміхнувся я. — Молоде вино не може бути добрим. Запам’ятай!

— Якби я запам’ятовувала усі твої істини, то стала б скарбницею банальностей!

— Запам’ятай чи, вірніше, не забувай, що ти — молода, красива жінка, яка бажає вийти заміж, — проспівав я.

Вона на мить розтанула, але швидко обтрусила з себе задоволення, яке отримала від моїх слів. Розпростала плечі та вколола мене поглядом примружених зелених очей.

— А ти — технократ, позбавлений почуттів і такий, що не розуміється на техніці. Навіть у техніці кохання! Ти лише рвешся кудись, сам не знаючи куди!

— Я рвався не кудись, а сюди. Я мріяв побачитися з тобою. Я зробив для цього все можливе і навіть, можна й так сказати, зневажив інтереси Батьківщини!

— Не вимовляй слово «батьківщина» з великої літери! — Вона з жалем похитала головою. — Ти не перед виборцями, не у парламенті. Ти взагалі зараз ніде! Тебе немає зараз, навіть тут, поруч зі мною!

— Ні, я тільки з тобою. — Я поглянув на свій годинник. «Філіпп Патек» показував пів на шосту. — Я даю тобі ще двадцять хвилин на претензії, а потім ми йдемо вечеряти!

Вероніка кинула погляд на свій платиновий годинник «Тюссо» — мій подарунок до її тридцятип’ятиріччя. І кивнула.

Й відразу зникла її агресивність. Вона, напевно, думала про час. Про те, що кожний відрізок вимірюється хвилинами й годинами, і якщо безглуздо витрачати хвилини, відпущені для щастя, тоді й щастя вийде куцим, як із секонд-хенду.

— Я тебе не обдурила, — м’яко промовила вона. — Я хочу заміж, і якщо ти не проти, то я одружуся вже через місяць.

— З ким? — запитав я, милуючись артистичним сумом на її обличчі.

— З Алхімовим...

— Зі старшим чи з молодшим?

— Ти смієшся? Звичайно, із молодшим.

— Так. — Кивнув я з цілком серйозним виразом. — Старший багатший, але молодий — молодший і також не бідний. Врешті і татусеве багатство перейде до нього, якщо на бензозаправному фронті не виникнуть нові бойові дії... Що тобі сказати? Я не маю права тебе зупиняти. Виходь!

На очах Вероніки блиснули сльози.

— Ти вже прощаєшся зі мною? — запитав я. — А як же вечеря?

— Ні. — Вона хитнула головою. — Адже в нас є ще два дні разом. Я не маю права переривати наше побачення. Шлюб — це одне, кохання — інше. Зрідка вони співпадають.

З її очей дійсно викотилися дві сльозинки й поповзли щічками донизу.

«Їй слід було б поправитися», — подумав я, дивлячись на Вероніку, на її тонке, прегарне личко, на її смарагдову блузочку, на таку ж смарагдову вузьку спідничину до колін, що заважала їй легко закидати ногу на ногу.

— Тобі ж доведеться з ним жити, — промовив я задумливо. — Ви не будете з ним зустрічатися в Амстердамі чи Парижі, не будете прогулюватися набережною Темзи поблизу Пімліко.

— Я розумію, я все розумію. — Вона підвелась, обсмикнула спідницю. — Я зараз!

І, узявши косметичку, пішла причепуритися.

Я подумав про те, що її відрепетируваний монолог раптом перетворився у відвертий крик душі. Вона цього не чекала й тому не могла тримати себе в руках. Зараз лише дзеркало туалетної кімнати може допомогти їй відновити свої сили. Сила жінки — в обличчі, в бойовій розмальовці брів, вилиць та вій, у поєднанні твердої інтонації з твердістю погляду. Це дуже важко — бути красивою жінкою. Та не просто бути, а ЖИТИ красивою жінкою. Я їй не заздрив. Таке життя досить часто впирається у самотність, як раптово перерваний шлях.

23

Євпаторія. Вересень 2002 року.

— Сергійку, ти тільки дивися за ним, щоб він не пив морської води! — благає мама, вказуючи рукою на мого брата-близнюка Дмитрика.

Дмитрик стоїть по коліно у морі. До берега далеко. Він жадібно оглядає обрії. Вперше на морі та вперше за п’ять років поза огорожею інтернату для психічно хворих людей. Він — з тихих. З дуже тихих.

— Сергійку, я піду куплю морозива! Тобі яке? — гукає мама.

— «Каштан».

— Йому я теж візьму «Каштан», ви ж близнюки!

Я дивлюся їй услід, як вона йде безлюдним мілким морем. Гарне видовище. Саме такою вона назавжди залишиться у моїй пам’яті. Ідучою безлюдним мілким морем.

Щойно закінчився дощ, і тому відпочиваючі сходяться на пляж. Вони