Остання любов президента - Андрій Юрійович Курков

— Чим же вона займається?

— Вона керує гуртком юних адвокатів. Зараз щодня своїх водить у суди. Слухати процеси.

— Скільки їй років?

— Тринадцять.

— Погане число, — виривається у мене, і я відразу розумію, що на мить відволікся від розмови. Спохвачуюсь: — Але вік хороший. Золотий вік!

16

Київ. Вересень 1983 року. Субота.

За вікном шелестить на листі дощ. Вікно вже давно не мите. У коридорі пологового будинку тиша. Під холодною батареєю стоїть блюдечко з молоком, біля нього спить кошеня. Руде й худе. Товста няня у брудному білому халаті, проходячи мимо, зупиняється, стає навпочіпки та пестить спляче кошеня.

— Бідненьке, — каже вона співчутливо. Потім підводиться і, не звертаючи на мене ніякої уваги, йде.

Глухий крик породіллі долинає звідкись із надр пологового будинку. Я теж у цих надрах, але, судячи з гучності крику, між мною та породіллею двоє-троє дверей чи перегородок. Може, це Світлана?

Я прислухаюся. Знову лунає крик, але крик не голос — важко визначити, кому він належить.

Знову тиша. Кошеня прокинулось і п’є молоко.

Жінка-лікар швидко проходить коридором і зникає за білими дверима. На дверях немає ніякої таблички, отже, й за ними немає нічого конкретного. Просто хтось народжує.

Знову крик, тільки зараз він якийсь інший.

Знову повз мене проходить товста няня. У руках швабра та металеве відро, на якому червоною фарбою написано інвентарний номер.

— Вибачте, — зупиняю її я. — А скільки зазвичай тягнуться пологи?

— Доки не народиться дитина, — відповідає вона і йде.

«Ну добре, будемо чекати», — зітхаю я. Потім думаю, що навіть чвертки кримського портвейну не приніс з собою, щоб відсвяткувати! Дивлюся на годинник, подарований мені тестем перед весіллям. «Ракета», білий метал, хромований браслет. Половина другої ночі.

У коридор виходить жінка-лікар. Її погляд зупиняється на мені.

— Ваша дитина народилася мертвою, — говорить вона таким голосом, ніби я в чомусь винен.

Я розгубився. Я не знаю, що мені робити.

— Хлопчик? Дівчинка? — запитую.

— Хлопчик. Вашу дружину ми залишимо тут на три дні, доки не стягнуться шви. А ви можете йти.

17

Київ. Травень 2015 року.

Генерал Свєтлов міг би бути міністром оборони. Якби був вищим на зріст чи якби я наплював на думку Колі Львовича. Загалом, це і є його думка. Міністр оборони повинен бути помітною постаттю. Саме постаттю, а не особистістю. А генерал Свєтлов — особистість. Але невисока на зріст. Шкода. Він мені цілком відданий.

Він зайшов і стоїть у моєму кабінеті. Очікує, коли я поглядом покажу йому на крісло.

— Сідай, сідай, Валеро! Чаю? Кави?

Він відмовляється. Розкриває шкіряну папку й підводить на мене погляд.

— Я приніс список для операції «Чужі руки». Сімдесят два прізвища. Здебільшого з Москви, але є кілька чоловік із Красноярська, Кронштадта й Пітера. За них — ручаюся. На оборудку зі совістю не підуть.

— А що ти думаєш з приводу їхнього списку?

— Дивні дані. З п’ятдесяти трьох у наявності лише сорок, із цих сорока я головою відповів би за двадцять вісім. Перевірені. Інші?.. — Він знизує плечима. — Добре було б на слизькому не спотикнутися.

— Добро. Залиши цих двадцять вісім, додай ще від себе зо тридцять чоловік і збери їх післязавтра в Пущі-Водиці у нашому санаторії. На одинадцяту ранку, і без зайвих вух. Я під’їду. Але все це тільки між нами.

Свєтлов киває.

За півгодини в мене виникає бажання розім’ятись. Я роблю перед дзеркалом кілька помахів, і мій погляд знову впирається у веснянки, котрі в буквальному розумінні засипали моє обличчя. Зникає всіляке бажання. Виходжу в коридор. У кінці коридора біля східців — наш маленький блок-пост з охороною. Поблизу найближчих дверей копирсається столяр у спецівці. Відгвинчує на дверях табличку. На табличці: «Відділ реєстрації звернень. Гресь Надія Павлівна».

— І що тут буде зараз? — запитую я.

Столяр, виявляється, не почув, як я підійшов. Лякається.

— Я не знаю. Начальник наказав зняти, а повісити іншої не казав.

— А хто твій начальник?

— Микола Львович.

— А де він зараз?

— У себе, але він зайнятий...

«Ах ти хитродум! — думаю я. — Зайнятий?!»

Підіймаюсь у його приймальню на третьому поверсі. Секретарка з-за столу — плиг!

— Я зараз йому скажу! — дзвенить тонкий голос.

— Не треба, я сам йому скажу!

Він розмовляє з двома відвідувачами. Я впізнаю їхні обличчя — депутати. Тільки не пам’ятаю, з чийого вони клану.

— А ну вийдіть на хер! — наказую я, і обидва депутати вислизають. Легко й безшумно, попри свою громіздку статуру.

— У нас усе нормально, — неголосно повідомляє Коля Львович. — Жодних НС. За годину буду доповідати про обстановку...

— А що ти збираєшся розмістити у відділі реєстрації?

— Що, наскаржилася, сука!? — Перелякана посмішка перетворюється на вищир. — Я ж їй не гірше пообіцяв, а ще й телевізор з мікрохвилівкою...

— Залиш Павлівну у спокої. Не скаржилася вона! Просто поясни, що буде в цьому кабінеті!

Коля Львович перевів дух. Зосередився.

— З вами ж неможливо спокійно розмовляти, пане президенте! А нам потрібно зо дві години, щоб я все роз’яснив.

— Добре. Перенось зустріч із послом Ізраїлю на завтра, і чекаю на тебе за півгодини в себе. Та доповідь про обстановку не забудь!

Розвертаючись, я бачив, як зблід Коля Львович. Не можу й не хочу приховувати той факт, що його переляканий та схвильований вигляд викликав у мене задоволення. Частіше б він блід!

18

Київ. Вересень 1983 року. Неділя. Ніч.

Дощ шелестить на листі. Усе розмите. I під ногами, і перед очима. Усюди осінь, навіть усередині мене. Я, батько, який не став батьком, плетуся уздовж дороги додому. Зморена байдужість раптом поступилася місцем сльозам. Сльози стоять у очах, ніби через солідарність до осіннього дощу.

Я звертаю на Туполєва. Розмитий жовтий колір ліхтарів і точнісінько такі самі жовті очі автофар — ось і все освітлення цієї ночі.

Над овочевою фабрикою — легка заграва тепличного люмінесцентного світла. Біля воріт фабрики на поваленому ліхтарному стовпі хтось сидить. Я підходжу ближче і вловлюю неголосне ритмічне схлипування.

Присідаю напочіпки й зазираю в обличчя, що змореним соняшником схилилося до землі.

— Тобі погано? — запитую.

— Дуже погано! — відповідає молодий дівочий голос. — Мене з