Остання любов президента - Андрій Юрійович Курков

— Це на підпис. — Він кладе пачку на стіл. — I ще. Щоб це вас не заскочило зненацька... Поки ви хворіли, ми в Кабміні провели реформу...

— Яку реформу? — Я дивлюся на його кругле обличчя, як на порожню тарілку, котра пропонує мені з’їсти те, чого на ній немає.

— Прем’єр-міністра як такого більше не існує, — спокійно розповідає Львович. — Прем’єр-міністром по черзі стають галузеві міністри, і таким чином та чи інша галузь стає на деякий час пріоритетною. Зараз обов’язки прем’єра виконує міністр економіки Синько. Там, у документах, є план цієї реформи. Автор — ви.

— Вийди, зайдеш за десять хвилин! — командую я. — Сам прочитаю!

Залишившись на самоті, я переглядаю документи. Реформа розумна, тільки шкода, що виходить від цього недоумка. А й справді, він не дурень, коли поставив моє ім’я під реформою.

— Гей, — кричу я помічникові. — Поклич його!

Коля Львович заходить. Мені кортить сказати йому щось приємне. Погляд сам вихоплює із загальної картини, котра утворює оцю похмуру особистість, фіолетову краватку, яку аж ніяк не можна поєднати з його подобою і кольором костюма.

— Гарна краватка! — кажу йому я з усмішкою.

Він задоволений.

— Може, трішки «Хеннессі»? — пропонує.

Я кивком закликаю помічника, який усе чув.

— За реформу! — Львович піднімає бокал для коньяку.

— За неї, рідненьку! — підтакую я.

26

Київ. Жовтень 1983 року.

Десять діб підмітання двору райвідділу міліції пішли мені на користь. Не тільки тому, що я зав’язав корисні знайомства. Ні. Насамперед у мене там була купа часу для роздумів про людські цінності та мораль. Це якщо говорити пафосно. Коли ж вибирати камерні слова та вирази — я встиг не лише поплакатись на свою долю, а й подумати про майбутнє. Я зрозумів, що життя, як річка, винесло мене до двору цього райвідділу, і тепер від мене залежить, попливу я далі за течією чи спробую сам вибрати маршрут. Що в мене позаду? Школа, десяток робіт, на жодній з яких я не затримувався більше трьох місяців, і весілля. А тепер от перші десять діб арешту. Що попереду? Майже ціле життя, але от з чого його розпочати? З розлучення?

Про розлучення Світлана заговорила сама. Коли я повернувся з міліції додому до батьків, її речей у нашій кімнаті вже не було.

— Вона тобі тут листа залишила, — сказала мати. — Я його не читала!

Конверт був заклеєний, проте надірваний. Та й лист, коли я його витяг, пахнув оселедцями. Моя мати полюбляла оселедці, і двічі на тиждень на вечерю в нас був форшмак з картопляним пюре.

«Сергію!

Пробач мені. Здається, що смерть нашої дитини — це попередження, знак проти нашого шлюбу. Другий знак — це твої десять діб. Думаю, що нам треба розлучитися. Коли ти не проти, зателефонуй. Я у своїх.

Цілую. Світлана».

— Ти ба, — здивувався я. — А як же з приводу того, що Бог любить трійцю?

Та все ж таки подзвонив і сказав: «Я не проти». Вона, здається, зраділа. Розлучення пройшло швидко. Усе зробили її батьки через своїх знайомих у РАГСі.

— Це треба відсвяткувати! — запропонував мені приятель Женя, який жив двома поверхами нижче.

Я й відсвяткував. Узяв пляшку портвейну «три сімки» і ввечері пішов у райвідділ міліції. Знайшов сержанта, який арештував мене, і ми непогано посиділи в його кімнаті для чергування. Випив з нами за моє розлучення й молодий лейтенант. Дагестанець Марат Гусейнов.

— Виникнуть проблеми — заходь! — сказали вони мені на прощання.

27

Київ. Жовтень 2014 року. Ніч.

За вікном будинку Десятинною вулицею цебенить дощ. Він б’є по шибках, б’є по моїх барабанних перетинках. Та я сплю. У каміні догоряють дрова. Крізь неміцний сон я чую їхній тріскіт, і він трішки відтінює шум дощу. В мене був важкий день. Ніщо не втомлює мене так, як щомісячне звернення до народу по телебаченню. Усе у прямому ефірі. Потім прес-конференція. І теж у прямому ефірі. І запитання — одне веселіше за друге. «Чи буде Україна застосовувати санкції проти Польщі у відповідь на заборону в’їзду до Польщі українського транспорту з дизельними двигунами?» — «Яка ваша думка про законопроект, який передбачає натуралізацію нелегальних емігрантів?» — «Коли правління наведе лад в енергетичному секторі?»

Мені все ще чуються усі ці запитання уві сні. Друга ночі. І раптом — ледь чутний стукіт у двері. Стукають кілька хвилин, аж поки я не розплющую очі.

Я фокусую погляд на згасаючому полум’ї каміна. Піднімаюся, і накинувши халат, підходжу до дверей.

— Пробачте, пане президенте, — тихо докладає начальник охорони полковник Потапенко. — До вас Микола Львович поривається. Щось термінове.

— Що в тебе? — запитую я, пройшовши до вітальні, де він дожидався мого пробудження.

— Вранці Казимир оголосить про підвищення цін на електрику, — нервово тараторить Львович. — На п’ятдесят відсотків! Ви розумієте, що це означає?

— Але ж це його приватна електрика, — відповідаю я. — У нас країна з ринковою економікою. Що ми можемо зробити?

— Присядьте! — просить Львович. Потім обертається до чергового охоронця: — Чому стоїш, як бовван, піди приготуй кави!

Поки охоронця немає, Львович нахиляється у мій бік і нервово шепоче:

— Це лише початок! Ви зрозумійте! Він знову буде відключати боржників. А хто в нього головний боржник? Держава! Він і вас відключить! Він скуповував «Обленерго» для того, щоб за одну мить відключити світло по всій країні, зробити себе президентом і знову ввімкнути світло! І от... Ви уявляєте собі, що може статися! А все тому, що вся електрика в руках однієї людини!

— Але ж це Федюк йому дозволив!

— Справді так, але президент Федюк сидить у в’язниці за завдавання збитків державі... До речі, може, ви підпишете зміни до наказу?.. З приводу збільшення найбільшої суми збитків?

— Ти мене не заплутуй! Друга година ночі! — злюся я.

— Добре, добре! — Львович киває. — Нам необхідні термінові заходи...

— Є якісь пропозиції?

— Є.

З виразу його круглого обличчя можна зрозуміти, що пропозиції можуть викликати в мене заперечення.

— Потрібно зібрати парламент, — обережно каже він.

— Коли? Зараз?

— Зараз. — Він дивиться на високий годинник, що стоїть на підлозі. — О четвертій ранку. Не весь. Усю опозицію — вона