Сон кельта - Маріо Варгас Льоса
Це запитання злетіло з губів юнака, який, либонь, поставив його неумисне, бо вже не міг стримувати в собі. Полум’я вогнища, розкладеного в центрі табору, тріщало, спалюючи сухий хмиз та необережних комах, що засмажувалися в ньому.
— Каяття? Совість? — нахмурив брови і скривив веснянкувате та напечене сонцем обличчя керівник експедиції, так ніби ніколи не чув нічого подібного й намагався вгадати, що можуть означати ці слова. — З якої причини?
— За ті угоди, які ми примушуємо їх підписувати, — сказав юний Кейсмент, долаючи своє збентеження. — Вони передають своє життя, свої села, усе, що мають, у руки Міжнародної асоціації Конго. І жоден не розуміє, що підписує, бо ніхто з них не розмовляє французькою мовою.
— Якби вони навіть знали французьку мову, вони все одно б не розуміли, що означають ці угоди, — засміявся великий дослідник африканських територій своїм щирим, відвертим сміхом, що був однією з його найсимпатичніших характеристик. — Навіть я не знаю, про що в них ідеться.
Він був чоловік сильний, але дуже низький на зріст, майже карлик, спортивного вигляду, ще молодий, із сірими очима, які метали іскри, густими вусами й наче скрученою в тугий жмут особистістю. Він завжди носив високі чоботи, пістолет на поясі й світлу куртку з багатьма кишенями. Він знову засміявся, й десятники експедиції, які пили каву зі Стенлі й Роджером і курили, сидячи навколо вогню, також засміялися, щоб догодити начальникові. Але юний Кейсмент не засміявся.
Я знаю, хоч вони й справді написані абракадаброю, либонь, умисне, щоб їх не можна було зрозуміти, — сказав він, намагаючись говорити шанобливим тоном. — Усе там зводиться до досить простого змісту. Вони передають свої землі МАК за обіцянки соціальної допомоги. Зобов’язуються допомагати в будівництві доріг, мостів, причалів, факторій. Надавати робочі руки, яких їм бракує для обробітку полів та підтримання громадського порядку. Годувати чиновників і робітників, поки триватиме ця робота. Асоціація нічого не пропонує натомість. Ні платні, ні компенсацій. Я завжди вірив, що ми тут перебуваємо задля блага африканців, містере Стенлі. Я хотів би, щоб ви, ким я захоплювався відтоді, як навчився мислити, пояснили мені, що тут відбувається насправді, аби я далі міг вірити в те, що це справді так. Що угоди справді укладаються для їхнього добра.
Запала тривала тиша, порушувана тільки тріскотінням вогню та іноді гарчанням нічних звірів, які вийшли добувати собі харч. Дощ давно перестав накрапати, але повітря було просякнуте вологою й дуже густе, і здавалося, що все навколо випускає листя, росте й ущільнюється. Через двадцять вісім років по тому Роджер серед мішанини образів, які пропасниця утворювала в його голові, пригадував погляд — проникливий, здивований, іноді глузливий, яким тоді дивився на нього Генрі Мортон Стенлі.
— Африка не створена для людей слабких, — сказав він нарешті, так ніби розмовляв сам із собою. — Проблеми, які вас турбують, — ознака слабкості. У тому світі, в якому ми перебуваємо, я хочу сказати. А перебуваємо ми не в Сполучених Штатах, не в Англії, й це треба розуміти. В Африці люди слабкі живуть недовго. Вони стають жертвами комашиних укусів, пропасниці, отруєних стріл або мухи цеце.
Він походив із Велсу, проте, певно, тривалий час жив у Сполучених Штатах, бо його англійська мова була посякнута північноамериканськими інтонаціями, виразами та зворотами.
— Звичайно ж, усе, що ми робимо, ми робимо для їхнього добра, — додав Стенлі, кивнувши головою в бік конічних хатин села, біля якого вони розбили табір. — Сюди прийдуть місії, які визволять їх із тенет поганства й навчать їх, що християнин не повинен їсти свого ближнього. Лікарі, які зроблять їм щеплення від епідемій і лікуватимуть їх краще, аніж їхні чаклуни. Компанії, що забезпечать їх роботою. Тут відкриють школи, де їх навчать цивілізованих мов. Де вони навчаться вдягатися, молитися справжньому Богові, розмовляти по-християнському, а не тими мавпячими діалектами, якими вони розмовляють тепер. Поступово вони замінять свої варварські звичаї звичаями, притаманними сучасним освіченим людям. Якби вони знали, що ми для них робимо, вони цілували б нам ноги. Але їхній розум перебуває набагато ближче до розуму крокодила чи бегемота, аніж до вашого або мого. Тому ми самі вирішуємо, що для них краще, й примушуємо їх підписувати ці угоди, їхні діти та онуки подякують нам за них. І, думаю, мине не так багато часу, коли вони почнуть молитися Леопольдові Другому, як сьогодні моляться своїм фетишам та опудалам.
На якому місці біля великої річки було розбито цей табір? Він туманно споминав, що вони розбили його десь між Болобо й Чумбірі, а те плем’я належало до народу батеке. Але певності він не мав. Ці дані були записані в його щоденниках, якщо він міг так назвати купу нотаток, розкиданих по різних зошитах та окремих аркушах паперу протягом стількох років. Хай там як, а ту розмову він запам’ятав дуже добре. І той поганий настрій, із яким він ліг на своє розкладне ліжко після гострої розмови з Генрі Мортоном Стенлі. Чи не в ту саму ніч почала рватися на клапті його персональна трійця з трьох «С»? Доти він вірив, що колоніалізм знаходить своє виправдання в тих трьох «С»: християнство (cristianity), цивілізація (civilization) і комерція (commerce). Відтоді як став працювати скромним помічником бухгалтера на пароплавній лінії «Елдер Демпстер» у Ліверпулі, він зрозумів, що за поступ треба сплачувати певну ціну. Було неминуче, що творилися зловживання. У процесі колонізації брали участь не лише альтруїсти, такі як доктор Лівінґстон, а й усілякі ниці авантюристи, проте якщо підбити підсумки, то досягнення набагато перевищували втрати — так він тоді вважав. Але африканське життя показало йому, що на практиці все відбувалося далеко не так просто, як у теорії.
Протягом того року, коли він працював під його командуванням, не перестаючи захоплюватися зухвальством та вмінням, із яким Генрі Мортон Стенлі здійснював свою експедицію по майже невідомій території, що її омивала річка Конго та міріади її приток, Роджер Кейсмент зрозумів також, що дослідник був мандрівною таємницею. Усі розповіді про нього завжди перебували в суперечності одні з одними, в такий спосіб, що було неможливо зрозуміти, які були правдивими, а які вигаданими, і скільки було в деяких перебільшення та фантазії. Він належав до тих чоловіків, які не вміють робити різницю між реальністю й вигадкою.
Єдиною очевидністю була для нього переконаність у тому, що ідея великих благодіянь для тубільців не відповідала істині. Він довідався про це, наприклад, слухаючи десятників, які супроводжували Стенлі
