Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса - Нікос Казандзакіс
— Людина? Що ти цим хочеш сказати?
— А от що: вільний.
— Хазяїне,— гукнув я,— ще один ром!
— Два рома! — озвався й Зорбас.— Вип’єш і ти, почаркуємося. Чай рому не сват, питимеш і ти ром. Щоб вигоріло сватання.
Ми почаркувалися; вже майже зовсім розвиднілося. Гудів пароплав. Увійшов човняр, який переправив на нього мої валізи, і махнув мені рукою — пора! Я підвівся, торкнув плече Зорбаса і сказав:
— Ходімо, хай нам бог помагає!
— І диявол! — тихо додав Зорбас.
Він нагнувся, взяв сандур під пахву, відчинив двері й вийшов перший.
Море, лагідний осінній день, облиті сяйвом острови, ледь прикрита легким серпанком дрібного дощику безсмертна нагота Еллади. «Щасливий той,— думав я,— хто спромігся хоч раз у житті пропливти Егейським морем».
Багато що дає втіху на цьому світі — жінки, плоди, ідеї, але я певен, ніщо не дає людському серцю такого раювання, як линути погожої днини цим морем, вишіптуючи назви островів.
Більше ніде так спокійно й легко не переходиш із дійсності в мрію: тануть межі світу, а щогли кораблів, хоч би й геть старезних, викидають пагони виноградної лози й укриваються гронами; таки справді, тут, у Греції, на поклик спраглої душі розквітає диво.
Опівдні дощик перестав накрапати, крізь хмари проглянуло свіже, лагідне, щойно викупане сонце й почало пестити промінням свої укохані води й землі.
Я стояв на носі пароплава й милувався дивом, що розгорнулося переді мною аж до крайнеба, але ж не міг забути, що там, унизу, у трюмі хитрющі пройди — греки: жадібні очі, мізки торгашів, там міщанські сварки, розстроєне піаніно, пихаті жовчні пліткарки — одне слово, важке, одноманітне провінційне безглуздя.
Хотілося вхопити пароплав обома руками, занурити його в море, добре струсонути, аби висипалась уся ота смердюча живність — люди, миші, блощиці,— і знову пустити по хвилях, спорожнілий і чистий.
Але потім знову мною опановувало якесь співчуття, співчуття буддійське, холодне, ніби висновок складних метафізичних роздумів, співчуття не лише до людей, а й до всього світу, який бореться, волає, плаче, сподівається й не бачить, що все довкола — то тільки фантасмагорія великого Нічого; співчуття і до греків, і до пароплава, і до моря, і до себе, і до буровугільної шахти, і до рукопису «Будди» — до всіх оцих марних сполучень світла й тіні, що рано чи пізно розпадаються й лишають по собі тільки сморід у повітрі.
Я дивився на Зорбаса, геть зблідлого від морської хвороби,— набурмосений, він згорбився на бухті линви на носі пароплава. Понюхавши лимон, Зорбас наставив вухо до двох пасажирів: один гаряче захищав короля, другий — Венізелоса[11]... Зорбас похитав головою, сплюнув і презирливо пробурмотів:
— Давнє політиканство!
— А що воно таке —«давнє політиканство», Зорбасе?
— Та все оце: королі, демократія, депутати, сваволя!
У Зорбасовій голові сучасне перетворилося на стародавнє, неначе віджило в ньому вже хтозна-коли. Певно, для нього й телеграф, і пароплав, і залізниця, і сьогоднішня мораль, і релігія теж мали бути давнім політиканством. Бо Зорбасова душа далеко випереджала світ.
Висвистували троси на щоглах, береги танцювали, жінки стали жовті, як віск. Вони склали зброю — всі оті креми, шпильки, гребінчики,— їхні губи поблідли, нігті посиніли. Облиняли сороки, погубили чуже пір’я — стрічки, штучні вії, фальшиві родимки, бюстгальтери,— і як бачиш їх отакими, коли їх тягне блювати, відчуваєш водночас огиду й велике співчуття до них.
Зжовк і Зорбас, позеленів, а його блискучі очі помутніли. Тільки надвечір погляд його прояснів, він простяг руку, показав на двох великих дельфінів, що вистрибували з води, граючи в перегони з пароплавом, і радісно вигукнув:
— Дельфіни!
І лише тоді я помітив, що вказівний палець його лівої руки був відтятий майже до половини.
— Що сталося з твоїм пальцем, Зорбасе? — скрикнув я.
— Нічого! — відповів він, ображений, що я не зрадів дельфінам так, як мав би зрадіти.
— Відрізало в якійсь машині? — не відступав я.
— Та яка там машина! Я сам його відрізав.
— Сам? Навіщо?
— Що ти розумієш, хазяїне! — мовив він, здвигнувши плечима.— Я ж казав тобі, що перепробував усіх ремесел. Якось був я й гончарем. Любив це ремесло до нестями. Чи знаєш ти, що то таке — взяти кавалок глини й зробити з нього що Хочеш? Хуррр! — гуде круг, кавалок крутиться, як несамовитий, а ти над ним і кажеш: зроблю глечик, зроблю миску, зроблю світильник, зроблю чорта! Ось що таке людина, скажу я тобі. Воля!
Зорбас забув про морську хворобу, вже не гриз лимон, очі його заблищали.
— Ну, а палець? — допитувався я.
— Ага! Він заважав мені на крузі: стирчить, не дає робити те, що хочу. То я одного дня схопив тесло, та й...
— І що, не боліло?
— Як би то не боліло? Хіба я колода? Я людина, і мені болить. Але ж він заважав у роботі, кажу ж тобі, от я його й відрубав.
Сонце вже зайшло, море трохи заспокоїлося, хмари розвіялись. У небі затремтіла вечірня зірка. Я подивився на море, на небо і поринув у роздуми. Отак любити ремесло, щоб узяти тесло й відітнути палець, хоч тобі й болить... Але я приховав хвилювання.
— У такий спосіб можна зайти надто далеко, Зорбасе! — сказав я, сміючись.— Отак само колись один аскет, як розповідають житія, побачив жінку, і в нього прокинулось бажання, то він схопив сокиру...
— Бодай його лиха година побила! — урвав мене Зорбас, дібравши, що буде далі.— Щоб отаку річ відрубати! Сто чортів йому в печінку, дурневі! Адже ця благословенна річ ніколи не заважає...
— О ні! — заперечив я.— Заважає, та ще й як...
— У чому?
— Потрапити в царство небесне.
Зорбас лукаво поглянув на мене.
— Та це ж, дурнику, ключ від раю!
Він підвів
