Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса - Нікос Казандзакіс

Я приготувався вирушати і був дуже схвильований, немовби ця моя подорож мала якийсь потаємний зміст; у душі я вирішив почати нове життя. «Досі, душе моя,— мовив я сам собі,— ти бачила тільки тінь і була тим сита. Тепер я веду тебе до плоті».

Все вже було готове; напередодні від’їзду, перебираючи свої папери, я знайшов незавершений рукопис. Взявши його в руки й перегортаючи сторінки, я завагався. Вже два роки я не знав спокою, всю душу мою виповнила одна-єдина пристрасть: Будда. Я чув, як він проріс у мені, мов зерня, як сотає з мене соки, живиться ними й зав’язує плід. Він ріс, ворушився й починав стукати в груди, шукаючи виходу. І тепер я не міг викинути його, хоч умри — не міг. Було вже надто пізно для такого духовного аборту.

Якоїсь миті, коли я отак тримав рукопис і вагався, в повітрі вималювалась іронічна і водночас лагідна посмішка мого друга. «Я візьму! — сказав я сердито.— Я не боюсь, я візьму, не смійся!» Дбайливо загорнувши рукопис, ніби немовля в пелюшку, я взяв його з собою.

Капітан Лемоніс загудів хрипким голосом. Я прислухався: він розповідав про нечистих духів, що серед бурі обсіли щогли його корабля, мов полум’я.

— М’які, слизькі, хапаєш їх,— і твої руки починають світитися. Я вимазав ними вуса, то всю ніч світився, як диявол. Ну, так ось, вода залила корабель, вугілля, яким я навантажився, намокло, стало важке. Корабель почав хилитися на бік, але господь прийшов на поміч — послав блискавку, верх борта знесло, море злизало вугілля. Корабель полегшав, вирівнявся, і я врятувався. Тепер усе позаду!

Я дістав з кишені невеличкий томик Данте — мого супутника в подорожах, запалив люльку, відкинувся до стіни й умостився якомога зручніше. Якусь мить я вагався, звідки почати читати безсмертні вірші: чи то від палючої смоли Пекла, чи то від прохолодного полум’я Чистилища, чи ввірватися просто на найвищий поверх людської Надії. Що хочу, те й вибираю. Я тримав цей невеличкий томик і радів своїй свободі. Вірші, які я вибираю рано-вранці, визначають ритм усього мого дня.

Я поринув у гущу видінь, щоб прийняти рішення, але не встиг: невиразна тривога змусила мене підвести голову.

Не знаю як, проте я відчув, ніби мою потилицю свердлить чийсь погляд; я різко обернувся і глянув на скляні двері. Блискавкою майнула думка, аж серце тьохнуло: «Зараз я побачу мого друга». Я був готовий до дива. Але ошукався: припавши до скла, просто на мене дивився якийсь старий, років шістдесяти п’яти, височенний, сухий, з вибалушеними очима. Під пахвою він тримав плаский вузлик.

Те, що справило на мене найбільше враження, були його очі: насмішкуваті, з зачаєним смутком, неспокійні, палкі. Принаймні так мені здалося.

Як тільки наші погляди зустрілися, він немовби переконався, що я і є саме той, хто йому потрібен, а тому рішуче відчинив двері. Швидко пройшовши м’якою ходою поміж столиками, він зупинився переді мною й кинув згори:

— В дорогу? Хай щастить. А куди?

— На Кріт. А чому це тебе цікавить?

— Візьмеш мене з собою?

Я пильно глянув на нього. Запалі щоки, важке підборіддя, випнуті вилиці, сиве кучеряве волосся, блискучі очі.

— А чого б це? Що я з тобою робитиму?

— Чого, чого! — зневажливо сказав він, стенувщи плечима.— Кінець кінцем, хіба не може людина щось зробити без усяких там «чого»? Просто так, заради власного задоволення. Ну, візьми мене, скажімо, за кухаря: я вмію варити юшку!...

Я розреготався. Мені сподобались його грубуваті манери й слова, сподобалася й згадка про юшку. «Непогано було б,— подумав я,— взяти цю стару жердину на далеке пустельне узбережжя. Юшка, Жарти, розмови... Схоже було на те, що цей чоловік побачив світу, бував у бувальцях». Синдбад Мореплавець! Він мені подобався.

— Та що тут думати? — сказав старий, похитавши важкою головою.— Ти що, все кладеш на ваги, еге? Зважуєш усе до крихти, еге? Послухай, вирішуй, і під три чорти ваги!