Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса - Нікос Казандзакіс
А вона має, як я тепер бачу, всі ознаки поминок. Прикрашена таця, на ній густо посипане цукром коливо, а на ньому викладено корицею й мигдалем ім’я: АЛЕКСІС ЗОРБАС.
Я дивлюсь на це ім’я, і синє крітське море, зненацька здійнявшись переді мною, вривається в мою пам’ять. Слова, сміх, танці, бенкети, турботи, тихі вечірні розмови, і круглі, то ніжні, то презирливі очі, що невідривно вдивляються в мене, мовби щомиті шлють мені вітання, навіки прощаючись зі мною.
І як ото тоді, коли ми розглядаємо багато прикрашену поминальну тацю, в печерах наших душ зависають низками, мов кажани, ще й інші спогади,— так само з тінню Зорбаса, хоч я того й не бажав, сплелася від першої миті ще й інша дорога мені тінь, а за нею ще одна — знебулої, густо нафарбованої, безліч разів любленої жінки, яку ми із Зорбасом зустріли на піщаному крітському березі Лівійського моря...
Мабуть, людське серце — то наповнена кров’ю закрита яма, і як тільки її відкриєш, до неї збігаються напитися всі спраглі невтішні тіні, які весь час товпляться навколо нас, заступаючи світло. Збігаються напитись нашої крові, бо їм відомо, що іншого шляху до воскресіння не існує. А сьогодні попереду всіх, відмітаючи інші тіні набік, поспішає своїми величезними кроками Зорбас, бо знає, що нині по ньому справляють поминки.
Тож даймо йому нашої крові для воскресіння. Зробімо все, що можемо, аби пожив ще трохи цей дивовижний прожера, пияк, бабій, бурлака і трудяга. Найширша душа, наймогутніше тіло, найвільніший крик, які я знав у своєму житті.
Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса
Я познайомився з ним у Піреї. Там, у порту, я мав сісти на пароплав до Кріта. Йшов дощ. Дув пронизливий сірокко, і бризки з моря долітали аж до маленької кав’ярні. Її скляні двері були зачинені, всередині стояв важкий дух людських тіл та чаю з шавлії. Надворі було холодно, вікна запітніли від дихання. П’ять чи шість моряків у брунатних сорочках із козячої вовни, провівши безсонну ніч, пили каву й чай, поглядаючи крізь помутнілі шибки на море.
Риба, очманіла від ревіння бурі, знайшла собі притулок на глибині, у тихих водах, і тепер вичікувала, поки світ угорі вгамується, а гурти рибалок по кав’ярнях чекали й собі, коли уляжеться гнів господній, і риба, осмілівши, підніметься у верхні води шукати поживи. Морські язики, дракони та скати вже поверталися з нічного розбою на спочинок. Світало. Скляні двері відчинилися, і ввійшов низенький, засмаглий портовик з непокритою головою, босий, увесь заляпаний болотом.
— Гей, Костандісе,— гукнув старий морський вовк у синій куртці,— як справи?
Костандіс сердито сплюнув і вигукнув:
— Які там справи? Доброго ранку, кав’ярне! Вечір добрий, родино! Доброго ранку, кав’ярне! Вечір добрий, родино! Оце й усе моє життя. Робота — йок![4]
Дехто засміявся, інші закивали головами, бурмочучи лайки.
— Життя — довічна буцегарня,— мовив вусань, який набрався філософії в Карагьоза[5],— довічна буцегарня, будь вона неладна!
М’яке синьо-зелене світло залило брудні шибки, просочилося в кав’ярню, зависло на руках, носах і лобах, скочило на плиту, заграло на пляшках. Електричні лампочки поблідли: похмурий, змучений безсонною ніччю власник кав’ярні простяг руку до вимикача й вимкнув світло.
На хвилину запала тиша. Всі підвели очі й утупились у шибки, за якими починався каламутний день. Було чути, як з гуркотом розбиваються хвилі, а в кав’ярні булькають кілька наргіле[6].
Старий морський вовк, зітхнувши, вигукнув:
— Як це там капітан Лемоніс? Поможи йому, господи!
Його лютий погляд ковзнув у морську далечінь.
— Прокляте море! Доки воно робитиме жінок удовицями? — проревів він і підкрутив сивого вуса.
Сидячи в кутку, я змерз і знову замовив чаю з шавлії; хотілося спати, але я боровся зі сном, з утомою і з вранішнім смутком цього дня. Я дивився крізь каламутні шибки на порт, що прокидався й ревів сиренами пароплавів, криками візників та човнярів. Я дивився й дивився, і на моє серце ще дужче налягав сум, навіяний ревом моря, дощем та розлукою.
Я втупився поглядом просто себе в чорний ніс великого пароплава, ще й досі від палуби аж до низу зануреного в морок. Сіявся дощ, і я бачив його срібні ниті, що пришивали небо до багнюки.
І поки я дивився отак на чорний пароплав та на дощ, мій сум поволі набрав предметного вигляду, і в вологому повітрі вималювався, немов зітканий з дощу та пристрасті, мій дорогий друг. Коли це було? Минулого року чи вчора я прийшов попрощатися з ним у цей самий порт? А може, це сталося в іншому житті? Та ось я знову згадав про дощ, про холод і світання, і серце моє переповнилося мукою.
Довге прощання з дорогою людиною тяжке: краще не тягти, а відрізати все одним махом і знову лишитися в природному стані людини — в самотині. Одначе того дощового ранку я не міг відірватися від свого друга. (Пізніше — на жаль, запізно,— я зрозумів, чому). Я піднявся разом з ним на пароплав, сів у його каюті серед розкиданих валіз і прискіпливо вдивлявся в нього, коли він відвертався вбік; вдивлявся, ніби хотів закарбувати в пам’яті всі до одної його риси — ясні синьо-зелені очі, витончено горде, м’яке юначе обличчя, а перед усім — шляхетні руки з довгими пальцями.
Відчувши нараз мій погляд, який ковзав по ньому жадібно, ніби немовля, що шукає грудь, він обернувся до мене з тим насмішкуватим виразом, якого прибирав, коли хотів приховати зворушення.
Глянувши на мене краєм ока, він усе зрозумів. І, щоб розвіяти смуток розлуки, запитав, іронічно посміхаючись:
— Допоки?
— Що «допоки»?
— Допоки ти трубитимеш папір і киснутимеш у чорнилі? Поїхали зі мною, туди, на Кавказ. Тисячам людей із нашого племені там загрожує
