Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса - Нікос Казандзакіс

Зорбас похитав головою.

— Жере і овець, і курей, і свиней, та коли не жере людей — не наїдається,— додав він, загасивши сигарету в блюдечку з-під кави.— Ні, не наїдається. А ти що на це скажеш, премудрий?

Він зміряв мене поглядом і, не чекаючи відповіді, провадив далі:

— Що ти скажеш? Як я розумію, твоя милість не голодувала, не вбивала, не крала, не зраджувала жінці,— то що ж ти можеш знати про життя?

По хвилі він пробурмотів з видимим презирством:

— Зелений розум, зелене тіло...

І мені стало соромно за свої білі руки, за бліде обличчя, за свою незрілість.

— Ну, та що вже там,— сказав Зорбас і поблажливо потер важкою долонею по столу, ніби мив його губкою.— Що вже там. Ось тільки одне я хотів у тебе запитати, адже ти, мабуть, прочитав цілу валізу книжок. Може, ти й знаєш...

— Кажи, Зорбасе, що саме?

— Є, хазяїне, одна дивна річ... Дуже дивна річ, і я своїм розумом не можу її розкумекати. Вся ота ганьба, оті грабунки, ота різанина, все, що ми, повстанці, натворили, привело на Кріт принца Георгіоса — волю!

Він глянув на мене витріщеними від подиву очима і прошепотів:

— Загадка! Величезна загадка! Щоб у цей світ прийшла воля, потрібно стільки вбивств і ганьби? Та якби я оце взяв і перелічив тобі, скільки злочинів, скільки вбивств ми вчинили, в тебе б волосся стало сторч! А що це все дало? Волю! Господь, замість того, щоб спопелити нас блискавкою, дав нам волю! Нічого не розумію!

Старий глянув на мене так, ніби шукав допомоги. Було ясно, що він давно б’ється над цією загадкою і все марно.

— Розумієш ти це, хазяїне? — з мукою в голосі запитав Зорбас.

Що я мав розуміти? І що я міг йому сказати? Хіба не існує те, що ми називаємо богом, або хіба бог любить убивства й ганьбу, або хіба те, що ми називаємо вбивствами й ганьбою, необхідне для вдосконалення світу?..

Але я вирішив обрати для Зорбаса іншу відповідь.

— Як у лайні та бруді виростає й розквітає квітка? Вважай, Зорбасе, що лайно — то людина, а квітка — воля.

— Але сім’я? — запитав Зорбас і грюкнув кулаком по столу.— Щоб виросла квітка, потрібне сім’я. Хто вкинув отаке сім’я в наше брудне нутро? І чому те сім’я не дає квіту в доброті й чеснотах, а прагне крові та бруду?

Я похитав головою:

— Не знаю.

— А хто ж знає?

— Ніхто.

— То в такому разі,— вигукнув розпачливо Зорбас, обвівши все навколо гнівним поглядом,— навіщо мені пароплави, машини, крохмальні комірці?

Вимучені морською хворобою пасажири, що пили каву за сусідніми столиками, пожвавішали, зачувши суперечку, і нашорошили вуха.

Зорбасові стало бридко, що його підслуховують, і він, притишивши голос, сказав:

— Облишмо це, хай йому чорт. Коли я про це думаю, мені хочеться розтрощити все, що під руку попаде: стілець там або лампу, а ні — то хоч власну голову об стіну. І потім, що я розумію? Бодай мені добра не бачити! Заплачу за потрощене або піду в аптеку й мені там перев’яжуть голову. А якщо є бог, о-о, тоді вже й зовсім кепсько. Стежитиме за мною з неба й помиратиме зо сміху.

Зорбас різко махнув рукою, наче відганяв набридливу муху.

— А цур йому! — мовив він пригнічено.— Так ось: прибув королівський пароплав, прикрашений прапорами, і з гармат дали салют, а як тільки принц ступив на крітську землю... Ти коли-небудь бачив, як шаленіє увесь народ, відчувши волю? Ні? Е, тоді, бідолашний мій хазяїне, сліпим ти народився, сліпим і помреш. Я, хоч би жив і тисячу літ, і хоча б від мене лишилися тільки шкіра та кості, я того видовища нізащо не забуду. І коли б кожна людина могла сама вибирати собі рай на небі за своїм смаком — а так і має бути! ото справжній рай! — я сказав би богові: «Боже мій, нехай моїм раєм буде Кріт, прикрашений миртом і прапорами, і нехай вічно триває та мить, коли принц Георгіос ступив на землю Кріту... Нічого іншого мені не треба!»

Він замовк, підкрутив вус і одним духом випив склянку холодної води.

— А що ж було на Кріті? Розкажи!

— Та як це розказати? — вигукнув Зорбас, знову розпалюючись.— Чуєш, я ж кажу тобі, що цей світ — загадка, а людина — велика тварюка. І велика тварюка, і великий бог. Один бандюга, комітадзіс[13],— він прибув разом зі мною з Македонії, Йоргаросом його звали,— яких тільки злочинів тут не чинив, справжня смердюча свиня, а й той заплакав. «Чого плачеш, Йоргаросе? — питаю його, а в самого теж сльози горохом.— Чого плачеш, бугаюко?» То він кинувся до мене — цілує і плаче, як мала дитина. А потім цей скнара, вихопив свій капшук, висипав у пелену золоті ліри, що їх позабирав у вбитих турків чи награбував по будинках, та й почав жменями жбурляти на всі боки!

Я підвівся й зійшов на місток — освіжитися на вітрі.

«Ось що таке воля,— думав я.— Це ж треба — бути отаким жадібним, збирати золоті ліри — і раптом перемогти себе, пустити все своє багатство на вітер!

Але ж позбувшись одної пристрасті, підпадаєш під іншу, ще сильнішу... І хіба це не те саме рабство? Жертвувати собою за якусь ідею, за своє плем’я, за бога? Чи може, що вище стоїть хазяїн і що довший у такому разі мотуз нашого рабства, то ми тоді вибрикуємо на далеко ширшому просторі, і вмираємо, так і не бачивши його меж, і називаємо це волею?»

Пополудні ми дісталися нашого піщаного узбережжя. Білий, дрібнесенький пісок, ще квітнучі олеандри, смокви, рожкові дерева, а далі, праворуч, невисокий попелястий пагорб, геть лисий, схожий на обличчі жінки, що лежить горілиць; її підборіддя й шию прорізали темнобрунатні жили бурого вугілля.

Віяв вологий вітер, швидко пливли пухнасті хмарки, звеселяючи тінню землю, інші загрозливо нависали над нею. Сонце то ховалося, то з’являлося знову, і лице землі то ясніло, то темніло, немовби живе.

Якусь хвилину я постояв на піску, роздивився. Священна самотність розгорталася переді мною, гірка і знадлива,