Дев’яносто третій рік - Віктор Гюго
Вони пройшли кілька кроків, кожен думаючи про своє.
Потім розмова знову почалася.
— До речі, підтвердилася чутка, що Дамп’єра вбито?
— Так, капітане.
— Біля Конде?
— В Памарському таборі, ядром.
Буабертло зітхнув.
— Граф Дамп’єр. Ще один з наших, що, став їхнім.
— Щасливої йому дороги! — сказав Ла В’євіль.
— А принцеси? Де вони?
— В Трієсті.
— Усе ще там?
— Так.
І Ла В’євіль вигукнув:
— Ах, ця республіка! Скільки шкоди через якусь дрібницю! Подумати тільки, що ця революція сталася через кілька мільйонів дефіциту.
— Дрібні причини завжди призводять до великого лиха, — сказав Буабертло.
— Погано йдуть справи, — промовив Ла В’євіль.
— Так, Ла Руалі помер, дю-Дрене — ідіот. А які жалюгідні наші пастирі! Цей Кусі, епіскоп Ла Рошель, цей Бопуаль Сент-Олер, епіскоп Пуатьє, цей Мерсі, епіскоп Люсона, коханець мадам де Л’Ешассері…
— Її ім’я — Серванто, ви знаєте це, капітане? Л’Ешассері — назва її маєтку.
— А цей лжеєпіскоп з Агри, він же просто кюре не знати якої парафії.
— Парафії Доль. Його звуть Гійо де-Фольвіль. Він принаймні хоробрий і добре б’ється.
— Попи там, де потрібні солдати! Єпіскопи, які, власне, і не епіскопи! Генерали, які зовсім не генерали!
Ла В’євіль перебив Буабертло:
— Капітане, є в вашій каюті «Монітер»[16]?
— Є.
— Які тепер вистави йдуть у Парижі?
— «Адель і Поліна» та «Печера».
— От хотілося б побачити!
— Побачите. Ми будемо в Парижі через місяць.
Буабертло на мить замислився і додав:
— Це найпізніше. Уіндгем так говорив лордові Гуду.
— То, виходить, капітане, наші справи не такі погані?
— Все було б добре, чорт забери, якби краще воювали в Бретані.
Ла В’євіль похитав головою.
— Капітане, — спитав він, — ми висадимо на берег морську піхоту?
— Якщо побережжя за нас. А як вороже, — то ні. Часом на війні треба ломитися в двері, часом пролізти крадькома. Громадянська війна завжди повинна мати в кишені всяке знаряддя. Зробимо все можливе. Найбільше потрібен зараз вождь.
І Буабертло задумливо додав:
— Ла В’євіль, яка ваша думка про шевальє де-Дьєзі?
— Молодого?
— Так.
— Як командувача?
— Так.
— Та й цей, знову ж таки, офіцер для відкритого бою і регулярних воєнних дій. Тутешні хащі знає тільки селянин.
— Отже, треба погодитися на генерала Стоффле та генерала Катліно.
Ла В’євіль подумав хвилинку і сказав:
— Потрібен принц, принц французький, принц крові. Справжній принц.
— Чому? Коли кажуть «принц»…
— Кажуть «боягуз». Я це знаю, капітане. Але це потрібно, щоб впливати на йолопів-мужиків.
— Любий мій шевальє, принци не хочуть воювати.
— Обійдеться й без них.
Буабертло машинальним рухом притиснув руку до лоба, немов видавлюючи якусь думку. Він сказав:
— Спробуємо, врешті, цього генерала.
— Це дворянин високого роду.
— Ви гадаєте, він підійде?
— Аби тільки був добрий! — сказав Ла В’євіль.
— Тобто лютий, — сказав Буабертло.
Граф і шевальє перезирнулися.
— Пане Буабертло, ви сказали правдиве слово. Лютий. Так, це те, чого нам треба. Ця війна — війна без пощади. Епоха жорстоких. Царевбивці відтяли голову Людовіку XVI, — ми четвертуємо царевбивць. Так, нам потрібен генерал — генерал нещадний. В Анжу і Верхньому Пуату командири граються в великодушність та милосердність — і нічого не виходить. В Маре і в Ретці командири жорстокі, і все як слід. Саме тому, що Шаретт жорстокий, він не піддається Пареннові. Гієна проти гієни.
Буабертло не мав часу відповісти Ла В’євілеві. Слова Ла В’євіля раптом урвав розпачливий крик, і водночас почувся шум, не схожий на жоден з шумів, яких можна було чекати. Цей крик і цей шум долинали з середньої палуби.
Капітан і його помічник кинулися туди, але не могли зайти. Всі каноніри в паніці втікали звідти.
Сталося щось жахливе.
IV. TORMENTUM BELLI[17]
Одна з каронад батареї, двадцятичотирифунтова гармата, зірвалася з ланцюгів.
Це найстрашніше за все, що може статися на морі. Не може бути жахливішої катастрофи на військовому кораблі, що йде на повний хід у відкритому морі.
Гармата, яка порвала свої ланцюги, стає враз якимсь надприродним звіром. Це машина, що перетворилася в страховище. Це громадище біжить на своїх колесах наче більярдна куля, перехиляється при боковій качці, рине вниз при кільовій, рветься вперед, відкочується назад, спиняється, немов розмірковує, потім знову кидається бігти, стрілою мчить з одного краю судна в другий, підстрибує, крутиться, скрадається, втікає, стає дибки, вдаряє, трощить, убиває, нищить. Це таран, що б’є в стіну, як йому заманеться. До того ж таран чавунний, а стіни дерев’яні. Це вихід на волю матерії; можна подумати, що то мститься споконвічний раб; начебто злість, яка є в тому, що ми звемо мертвими речами, раптом прорвалась і вибухнула; їй ніби урвався терпець, і вона чинить страшну відплату; нема нічого невблаганнішого, як гнів бездушної речі. Ця знавісніла брила вертка, як пантера, важка, як слон, метка, як миша, непохитно вперта, як сокира, мінлива, як морський зиб, налітає несподівано, як шквал, вражає, як блискавка, глуха, як домовина. Вона важить десять тисяч фунтів, а підскакує, немов дитячий м’яч. Крутячись на місці, вона раптом повертається під прямим кутом. І що тут поробиш? Як її вгамувати? Буря вщухає, циклон проходить, вітер спадає, зламану щоглу замінюють, проточину затикають, пожежу гасять. А яких заходів тут вжити? Можна втихомирити лютого пса, приборкати бугая, загіпнотизувати удава, злякати тигра, розчулити лева, але немає ніякого засобу проти цього страховища — гармати, що зірвалася з ланцюгів. Її не можна вбити — вона ж мертва і в той же час жива. Вона живе зловісним життям, яке їй дає безконечність. Під нею підлога, що її розхитує. Їй надає руху корабель, якому надає руху море, а тому надає руху вітер. Цей нищівник — іграшка. Корабель, хвилі, подуви вітру, — все це нею бавиться, від них походить її страшне життя. Що робити при цій катастрофі? Як приборкати цей жахливий механізм руйнування? Як передбачити його рухи, повороти, зупинки, удари? Кожен з цих ударів в обшивку може проломити корабель. Як передбачити ці страшні хитрощі? Тут
