Дев’яносто третій рік - Віктор Гюго
На носі корвета огнів не запалювали, щоб не виказати себе в цих пильнованих водах. Всі раділи туманові. Дійшли до Гранд-Етап. Імла була така густа, що високий силует Пінакля ледве виднівся. На дзвіниці Сент-Кен пробило десяту, і кожен удар було чути дуже виразно, — а це було певною ознакою того, що вітер буде попутний. Все й далі йшло гаразд. Море стало трохи неспокійним через сусідство Корб’єра.
Трохи згодом граф дю-Буабертло та шевальє де-Ла В’євіль провели одягненого по-селянськи чоловіка до його каюти, що була власною каютою капітана. Відхиляючи двері, старий сказав тихо:
— Ви ж знаєте, панове, що треба додержувати таємниці. Ані слова до моменту вибуху. Тільки ви тут знаєте моє ім’я.
— Ми понесемо його з собою в могилу, — відповів Буабертло.
— А я, — сказав старий, — не відкрию його і в свій смертний час.
І двері каюти зачинились.
III. АРИСТОКРАТИ І ПРОСТОЛЮДИНИ ПЕРЕМІШАЛИСЯ
Капітан і його помічник знову піднялися на палубу і стали ходити поруч, про щось розмовляючи. Вони говорили, зрозуміло, про свого пасажира, і ось який був зміст цієї розмови.
Буабертло буркнув півголосом на вухо Ла В’євілеві:
— Скоро побачимо, який з нього вождь.
Ла В’євіль відповів:
— А поки що він принц.
— Майже.
— У Франції дворянин, а в Бретані — принц.
— Як Ла Тремуйлі та Рогани.
— Він їм родич.
Буабертло продовжував:
— У Франції і при виїздах короля він маркіз, як я граф, а ви шевальє.
— Де вони, ті виїзди! — вигукнув Ла В’євіль. — Ми їздимо тепер тачками.
Запала мовчанка.
Буабертло знову почав:
— Коли нема французького принца, згоди́́ться й бретонський.
— Коли нема дрозда… Ні, коли нема орла, згодиться й ворон.
— Мені більше до вподоби шуліка, — сказав Буабертло.
А Ла В’євіль підтримав:
— Авжеж! І дзьоб, і пазури.
— Побачимо.
— Так, — озвався Ла В’євіль, — час уже мати вождя. Я згоден з думкою Тентеньяка: «Вождя й пороху!» Слухайте, капітане, я знаю майже всіх вождів, — як придатних до цієї ролі, так і не придатних. І вчорашніх, і сьогоднішніх, і завтрашніх. Жоден з них не має справді воєнного хисту, який нам потрібен. Цій клятій Вандеї потрібен такий генерал, що водночас був би й прокурором. Тут треба напосідати на ворога, змагатись з ним за кожен млин, кущ, рів, камінь, дошкуляти йому на кожному кроці, користуватися з усього, всього пильнувати, бити нещадно, наганяти страху, не виявляючи ні втоми, ні жалю. Тепер у цій мужицькій армії є герої, та нема вождів. Д’Ельбе — нуль, Лескюр — хворий, Боншан — надто м’який; він добрий, отже дурний; Ла Рошжаклен — чудовий, як молодший офіцер; Сільз — офіцер для відкритої кампанії і не годиться для маневрової війни; Катліно — простодушний биндюжник; Стоффле — хитрий лісник; Берар — нездара, Буленвільє — кумедний, Шаретт — страшний. Я вже не кажу про перукаря Гастона. Та чорт забери! Заради ж чого ми нападаємо на революцію і яка різниця між республіканцями й нами, коли в нас перукарі командують дворянами?
— Ота чортова революція заразила і нас.
— Короста охопила всю Францію.
— Короста третього стану, — додав Буабертло. — Тільки Англія може нас від неї вилікувати.
— І вона нас, безперечно, вилікує, капітане.
— А поки що огидно.
— Звичайно, коли всюди мужва. Монархія, яка має головнокомандуючим Стоффле, колишнього лісника пана де-Молевріє, може не заздрити республіці, де міністром Паш[13], син швейцара герцога де-Кастрі. Хто стоїть один проти одного у Вандейській війні? З одного боку — пивовар Сантерр, з другого — цирульник Гастон.
— А от я, любий мій Ла В’євіль, до певної міри поважаю цього Гастона. Він зовсім непогано поводився, коли командував при Гемене. Любенько розстріляв три сотні синіх, змусивши їх самих викопати собі могилу.
— Непогано. Але й я упорався б із цим не гірше за нього.
— Певна річ! Та й я теж.
— Великі воєнні діяння, — сказав Ла В’євіль, — вимагають благородства від тих, хто їх чинить. Це є справа рицарів, а не перукарів.
— Є, проте, в цьому третьому стані, — відказав Буабертло, — люди, гідні поваги. Візьміть, наприклад, хоч годинникаря Жолі. Він був сержантом у Фландрському полку, а тепер став ватажком вандейців, командує загоном на узбережжі. У нього син — республіканець; отож батько служить у білих, а син — у синіх. Сутичка. Бій. І от батько бере сина в полон і стріляє в нього.
— Це добре, — сказав Ла В’євіль.
— Роялістський Брут, — додав Буабертло.
— І все ж нестерпно бути під командою різних Кокро, Жан-Жанів, якихось Муленів, Фокарів, Бужю, Шуплів!
— Любий мій шевальє, у другому таборі так само є чого бути незадоволеним. Нам набридли буржуа, а їм набридли дворяни. Думаєте, санкюлотам[14] подобається, що ними командують граф де-Канкло, віконт де-Міранда, віконт де-Богарне, граф де-Валанс, маркіз де-Кюстін і герцог де-Бірон!
— От каша!
— І ще герцог де-Шартр!
— Син Філіппа Егаліте[15]. До речі, коли ж цей Егаліте стане королем?
— Ніколи.
— А все ж він пробирається до трону. Йому в пригоді стають власні злочини.
— І заважають його пороки, — сказав Буабертло.
Помовчали знову деякий час, і Буабертло продовжував:
— Проте він мав бажання помиритись. Приїздив побачитися з королем. Я саме був у Версалі, коли його витурили.
— Турнули з сходів?
— Авжеж.
— Добре зробили.
— Ми прозвали його Bourbon le Bourbeux — Брудним Бурбоном.
— Дуже влучно, — лисий, у прищах, царевбивця. Тьху!
А Ла В’євіль додав:
— Я був з ним в бою при Уессані.
— На кораблі «Святий дух»?
— Так.
— Якби він тоді послухався сигналу адмірала д’Орвіль держатися за вітром, англійці не змогли б пройти.
— Безперечно.
— А правда, що він з переляку сховався в трюм?
— Ні. Але ці чутки варто підтримувати.
І Ла В’євіль голосно зареготав.
Буабертло продовжував:
— Дурнів є досить. Та от хоча б Буленвільє, про якого ви говорили. Я його добре знав. Спочатку селяни були озброєні списами. Хіба ж йому не спало на думку зробити їх справжніми пікінерами? Він хотів їх навчити битися списами за всіма правилами військового мистецтва. Він хотів перетворити цих дикунів на стройових солдатів. Взяв собі в голову, що йому вдасться навчити їх строїтися в каре тощо. Тлумачив їм терміни старої військової мови.
