Фараон - Болеслав Прус

Саргон підвівся, червоний від гніву чи від натуги, і сів, підібгавши під себе ноги, на підлозі.

— Я не знав, — сказав він досить голосно, — що мені, родичеві й послові великого Ассара, доведеться витирати своїм вбранням пил з підлоги єгипетського намісника!..

Ментезуфіс, який розумів по-ассірійськи, не питаючи Рамзеса, звелів негайно принести дві лави, заслані килимами, На яких поруч сіли задиханий Саргон і незворушний Істубар.

Відсапавшись, Саргон звелів подати великий скляний келих і сталевий меч та підвести до ганку двох коней у позолоченій збруї. А коли його наказ було виконано, він підвівся і, вклонившись, звернувся до Рамзеса:

— Володар мій, цар Ассар, шле тобі, царевичу, пару добрих коней, щоб вони носили тебе тільки до перемог. Він шле тобі келих, з якого нехай завжди ллється до твого серця радість, і меч, якого не знайдеш ніде, крім зброярні мого наймогутнішого володаря.

Він витяг з піхов досить довгий меч, що виблискував, як срібло, й почав згинати його в руці. Меч вигинався, мов лук, і пружно вирівнювався.

— Воістину, чудова зброя!.. — сказав Рамзес.

— Якщо дозволиш, наміснику, я покажу тобі іще одну його якість, — сказав Саргон, який, маючи можливість похвастатись неперевершеною у ті часи ассірійською зброєю, забув про свій гнів.

На його прохання один із єгипетських офіцерів витяг з піхов свій бронзовий меч і підніс його, як для атаки. Тоді Саргон, розмахнувшись сталевим мечем, вдарив і відсік шматок меча противника.

По залі прокотився шепіт подиву, а на обличчі в Рамзеса виступив густий рум’янець.

«Цей чужинець, — думав царевич, — перехопив у мене перемогу в цирку, хоче одружитися з Камою і ще й показує мені зброю, яка січе наші мечі, мов тріски!»

І він відчув ще більшу ненависть до царя Ассара, до всіх ассірійців взагалі й до Саргона зокрема.

Але царевич зусиллям волі опанував себе і зі всією ввічливістю попросив посла. показати йому дари для фараона.

Одразу ж було внесено величезні скрині з пахучого дерева, з яких вищі ассірійські сановники витягли сувої узорчастих тканин, келихи, дзбани, сталеву зброю, луки з рогів козерога, позолочені лати і щити, прикрашені коштовними каменями.

Але найпрекраснішим дарунком була модель палацу царя Ассара, зроблена із срібла й золота. Це були чотири будиночки, поставлені один на один ярусами. Кожен ярус густо оточували колони, а замість даху була плоска тераса. Біля кожного входу стояли леви або крилаті бики з людськими головами. Обабіч сходів були статуї підкорених володарів з дарами, а по обидва боки мосту — вирізьблені коні в найрізноманітніших позах. Саргон одсунув одну стіну моделі, і показалися розкішні покої, заповнені безцінними меблями. Але найбільший подив викликала зала для прийомів з фігурками царя на високому троні, його придворних, воїнів і підкорених володарів, що віддавали йому почесті.

Ця модель була у довжину на два людських зрости, а у висоту — майже на зріст людини. Єгиптяни перешіптувались між собою, що цей один подарунок царя Ассара вартий зо сто п’ятдесят талантів.

Коли винесли скрині, намісник запросив обох послів та їхній почет до себе на бенкет, на якому щедро обдарував гостей. Чемність Рамзеса сягнула так далеко, що коли Саргонові сподобалась одна з його жінок, царевич подарував її послові, звичайно, з її згоди та з дозволу її матері.

Він весь час був привітний і щедрий, але з чола не сходила похмурість. А коли Тутмос спитав його, чи гарний палац має цар Ассар, царевич відповів:

— Ще кращими здалися б мені його руїни на попелищі Ніневії…

Ассірійці на бенкеті поводились дуже стримано. Хоч вина було вдосталь, вони пили мало, а ще менше говорили. Саргон ні разу голосно не розсміявся, як це було в його звичці; майже заплющивши очі, він над чимсь глибоко розмірковував.

Тільки двоє жерців, халдеєць Істубар та єгиптянин Ментезуфіс, були спокійні, як люди, яким дано прозирати в майбутнє і мати владу над ним.

Розділ тридцять шостий

Після прийому в намісника Саргон ще затримався в ПіБасті, чекаючи листа фараона з Мемфіса, а тим часом між офіцерами і знаттю знову почали ширитися дивні чутки.

Фінікійці розповідали, звичайно, під великою таємницею, що жерці, невідомо чому, не тільки подарували Ассірії старі борги, не тільки звільнили її назавжди від будь-якої данини, а навіть, щоб полегшити ассірійцям якусь війну на півночі, уклали з нею угоду про мир на довгі роки.

— Фараон, — казали фінікійці, — аж ще дужче захворів, довідавшись про такі поступки варварам. А царевич Рамзес страждає і ходить сумний, але обидва вони змушені коритися жерцям, бо не впевнені у відданості знаті й війська.

Це найбільше обурювало єгипетських вельмож.

— Що ж це, — перешіптувалися між собою погрузлі в боргах вельможі, — виходить, династія вже нам не довіряє?.. Виходить, жерці вирішили знеславити й розорити Єгипет?.. Бо кожному ясно, що коли Ассірія веде війну десь на далекій півночі, то саме тепер треба на неї напасти, щоб здобутими багатствами поповнити спорожнілу скарбницю фараона і піднести добробут знаті.

Дехто з молодих вельмож насмілювався питати наступника трону, що він думає про ассірійських варварів. Царевич мовчав, але блиск очей і стиснуті уста виразно свідчили про його почуття.

— Очевидно, — і далі шепталися придворні, — династія обплутана жерцями й не довіряє знаті. Єгиптові загрожує велике лихо…

Приховане обурення незабаром почало виливатись в таємні ради, що скидалися навіть на змови. Але хоч у цьому брало участь дуже багато людей, впевнені в собі чи засліплені жерці нічого про це не знали, а Саргон, хоч і відчував ненависть, не надавав їй значення.

Він бачив, що царевич Рамзес неприязно ставиться до нього, але приписував це випадкові в цирку, а ще більше — ревнощам до Ками. Упевнений, що його, як посла великого Ассара, ніхто не зважиться зачепити, він пив, бенкетував і майже щовечора навідувався до фінікійської жриці, яка щораз ласкавіше приймала його залицяння й подарунки.

Такий був настрій у найвищих колах, коли одної ночі в палаці Рамзеса з’явився святий Ментезуфіс і сказав, що він негайно мусить бачити царевича.

Придворні відповіли, що в царевича зараз одна з його жінок і вони не сміють турбувати свого володаря. Але Ментезуфіс так наполягав, що вони нарешті покликали наступника трону.

Царевич одразу ж з’явився, навіть не виявляючи невдоволення.

— Що сталося? — спитав він жерця. — Чи не почалася війна, що ти прийшов до мене в таку пізню пору?

Ментезуфіс пильно подивився на Рамзеса й глибоко зітхнув.

— Скажи мені, царевичу, ти не виходив з палацу цього вечора? — спитав він.