Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий
У БАХМАЧ
— Млин не йде, — казала мельничка, ставлячи ранком перед Мотрею глечик вареного молока. — І завірюха надворі, що крий Боже! Ніхто тут не приїде. Та для всякої безпеки наготовила я для вас селянське вбрання. Коли б лихий кого надніс, то скажу, що моя невістка, а чура буцімто ваш брат. Невістка і так ще не провідувала нас, її не знають, повірять.
Мотря перебралася, злізла з вишки і помагала мельничці готовити обід.
В ушах її шуміло, на душі було важко. Переживання останніх тижнів і днів підкосили її. Почувала втому. До того совість не давала спокою. Питала себе, чи добре вона зробила, що втікла? Але розум відповідав, що не з власної волі втікала, її ж пірвали. Це одно, а друге — кожний боронить свого життя і волі. Мати хотіла позбавити свою доньку волі, донька має право боронитися.
— Буду боронитися проти насильства рідної матері! — сказала собі Мотря.
Непокірлива вдача брала верх.
Згадуючи вчорашнє, соромилася себе самої.
Везли її, як тварину. Дві відьми відпроваджали. Нікчемні й п'яні. І вона не противилася. Робила це для батька.
І соромно було Мотрі, що її рятував чура. Чура панночку спасає.
Лиха була на себе, що серед дороги не вискочила з саней і не загрозила людям, що їх або постріляє, або себе, коли її , не пустять на волю.
Не так принизливо було б.
Але що сталося, те не відстанеться. Пропало... А що тепер?
— Панночко, золотенька, — падькалася мельничка, — лишіть, не томіть своїх білих ручок! Сідайте собі, спічніть.
Хто бачив, щоб така гостя метружилася. Не годиться! Стерла лавку і просила Мотрю сідати на покуті. Мотря рада була ввічливості старої, бо справді почувала чимраз більшу втому. Голова ходором ходила. Коли б млин молов, то гадала б, що це від туркоту коліс. А так знала, що ні.
"А що тепер? — сверлувало в мозку. — 3 батьківською хатою пірвала. Пірвалися золоті нитки. Тепер вона сама й бідна. Тепер для неї тільки того, що він — гетьман!"
Забрехали собаки, вилізли десь із мерви й побігли на шлях за ворота.
— Мабуть, мій старий вертає, — сказала мельничка. — Треба йти відчинити ворота!
Накинула на себе кожух і підтюпцем побігла. Мотря лишилася з думками, з тривогою, з сумнівом. "Беріть мене на муку. Я готова. Поборюся. Щастя дешевою ціною не купити. Заплачу за нього багатством, вигодами, спокоєм — усім. Або таке щастя — якого я хочу, або жодне. Двох щасть нема".
Увійшов мельник. Старий, але кремезний чолов'яга. Очі дивилися грізно, але уста всміхалися лагідно. Він уже знав від жінки, що в них за гості.
— Нелегке діло! — говорив, звітавшися. — Дуже нелегке! Генеральний суддя — не хто-небудь! Але Христос ще більший від нього. Христос казав помагати ближньому в потребі. Не одному я вже поміг, дасть Бог, що і вам станемо в пригоді. Заспокоїтеся!
І він почав розказувати усяких городських новин. Літали ті новини і билися з собою, як нетлі кругом світла. Тим світлом була війна. Розгорювалася, як огнище в полі, і заграва від того огнища била чимраз вище і дальше.
Новини перечили собі. То Петра малювали, як антихриста, то шведів, як чортів. Для Мотрі найважніше було почути, що гетьман у Бахмачі живе, відпочиває. Мабуть, до Різдва побуде. Дуже в Києві втомився, будуючи тую прокляту фортецю. Народ нарікає на нього, що цареві годить. Говорять, в нього і сила є, щоб постояти за бідних, та він не хоче чи не сміє. Весною гадає нові роботи починати.
Кажуть, ще одним перстенем ровів та валів обведе свою Гончарівку.
— Своїх скарбів пильнує, — доповіла мельничка. — Його скарб у Батурині.
— Нібито я не знаю! Але ж і на Гончарівці чимало добра. Говорять, Мазепа від батька Богдана багатіший.
— Богданові маєтки у Великому Льоху.
— Новину мені сказав! Нібито я не чула, що як цей Льох розриють, то звідтам воля встане.
— Воля в людях, а не в Льоху, — гнівно промовив мельник і махнув рукою. — Волю треба добути. А наші люди добувають усього, тільки не волі. У городі тільки й чуєш, що Антін Максима підвів, а Петро забагатів, а Павло зубожів, по судах тягаються, за чуби водяться, а іншої гадки не мають.
Мотря ніби байдуже слухала ті балачки, але в душі дивувалася немало, що двоє простих людей турбуються волею, котрою, мабуть, і хіснуватися не будуть, бо, може, й весни не дочекають, а люди, відповідальні, котрих провидіння Господнє поставило, як світила, на чільному місці, і в гадку собі таких важких питань не беруть.
І совісно зробилося Мотрі, щоб ці добрі люди із-за неї та не мали якої біди.
— Велике вам спасибі, — казала, — що приютили мене, але я у вас не можу довго оставатися.
— Скучно ясній панночці у нашій простій хаті. Відомо — з великого роду!
— Роду — як перебреду, — з жалем відповіла Мотря, — та ніде переночувати.
— Тільки маєтки, такі дорогі убори! — жалувала її мельничка.
— Що мені по уборах, бабусю! Те, що бабі по єдвабі! Не через скуку, а треба мені втікати, щоб не знайшли.
— Того ви не бійтеся, — заспокоював Мотрю мельник. — Ваші люди заячим слідом походили. Вас шукатимуть від Батурина на північ, а мій млин куди на полуднє. Де кум, де коровай! Але якщо ви неспокійні, то й поїдемо під вечір. Хай трохи коні спічнуть. Тепер темніється скоро. Гадаю сховати вас в одного старенького панотця. Бідні, але дуже добрі люди, святі! Челяді в них нема, і живуть осторонь від свободи, біля церкви. Від хати до церкви в них потайник є, про котрий ніхто не знає. Я туди і свого добра дещо передаю, як неспокійно. Там ви будете, як у Бога за пазухою.
— Але де цей панотець живе? — спитала Мотря.
— Годинка їзди від мене. Зараз під Бахмачем.
— Під Бахмачем?
— Так, біля самого Бахмача, ніби на передмістю.
— Спасибі вам!
Вечоріло. Мельник гарно вистелив сани, щоб було доб сидіти, сани
