Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий

Їдуть у яр.

Якесь світильце то займається, то гасне. Вовки чи людська оселя?

Лишають світло набоці, скручують на шлях. Знов минає мала година. Мотрі костеніють руки, в ноги теж зимно, бо чобітки тонкі Чому ж вони не їхали до світла?

Ось воно знов. Знов прямують до нього. Мотря розуміє, чому. Щоб відвести слід. Та слід і без того нарано нелегко буде знайти, бо вітер снігом мете, кучугури наносить, пороги впоперек шляху надуває, що проїхати тяжко.

Від світла вузенька смужка снується по шляху, ніби стрічка. Вітер грається нею. Їдуть, ніби їх стрічка тягне до себе.

Крізь снігову метіль бовваніє у ярку млин. Не меле. Колеса замерзли в ледах. Передній їздець гримає шаблею у двері. Довго, довго. Виходить стара жінка з ліхтаркою в руках. Підносить ліхтарку вгору, бачить чорного їздця, хреститься і втікає, їздець ловить її, щось балакає, вговорює — уговорив.

Брама відчиняється широко, і всі п'ять коней вбігають туди.

Мотря зіскакує з коня, мельничка кланяється їй, доторкаючися ліхтаркою землі, і запрошує у хату. Мотря іде. Ій хочеться тепла і світла, хочеться бачити домівку, де живуть люди. Зрозуміє, що таке зчинилося з нею. Зрозуміє або ні. Все одно. Це млин, а не монастир. І того їй досить.

Увійшли в хатину малу й низьку, але чисту і теплу, обвішану образами й рушниками.

В печі горить огонь.

Мотря роздягається. Жінка добуває зі скрині своєї сап'янці і просить ясну панночку, щоб перезулася, бо її чобітки, як луб.

Мотря перезувається і чує, як тепло розливається по тілі. Мельничка тупцює біля печі. Варить теплу страву.

— Коли б знаття, що такий гість, була б зготувала гідну вечерю.

Мотря просить не турбуватися, вона рада, що спічне хвилину й зогріється. Мельничка жалує її:

— Тільки маєтки, до таких вигід звикли і нараз таке. Бог вість що!

Вона вже знає, що зчинилося з молодшою донькою генерального судді.

Вона зі щирої душі пособити рада. Сама дівувала колись.

А до того ніхто Кочубеїхи не любить, усі жалують доньки, бо знають, яке її життя.

— Мені, ясна панночко, можете вірити. Я певна. Не виявлю нікому, хоч би мене і на муки брали. Бачив цей млин не одну пригоду.

Вона розказує дещо. Самі любовні трагедії.

— До мене люди не мають великого розгону. Бояться, що я чарівниця. Мій старий розганяє хмари. Нас шанують.

— А мельник дома?

— До Бахмача поїхав. Гадала, що верне, тому й не гасила світла. Аж вас Господь надніс. Коли б не те світло, може б, і не поступили, бо сніг, що світа Божого не видати. Мій старий, певно, заночує.

— Вам не страшно самій?

— Чого б то? Я стара. Багатств не маю. Люди, як кажу, бояться нас — ворожка і чарівник, кажуть, з чортом тримають. Але то неправда. Ми люди хрещені.

Страва готова. Мельничка йде кликати людей. Приходить тільки один. Тамті поїхали до омшаника. Там їх і чорт не знайде. До омшаника, говорять люди, заворожена дорога. Ніхто без мельника щасливо не проїде. Ніхто й не важиться туди.

Той один входить. Він уже обмив своє обличчя.

Мотря глянула і мало не крикнула з дива, — чура!

— А ти ж тут як?

Стоїть, мов до дверей приріс.

— Розказуй!

— Нема що. Я знав, що панночку вивозять, і знав, що панночці так у черниці, як мені в патріархи. Гадаю собі, на те я чура, щоб від насильства свою панночку боронити. Зібрав певних людей, і засіли ми недалеко річки. Я знав, що гайдуки поїдуть наперед переїзду шукати. Тоді ми й наскочили на вас. Візника зв'язали, загрозили смертю, коли кричатиме, коні від саней відчепили, а решта вже відома.

Мотря простягнула до нього руку. Підійшов, поцілував і спаленів, як рак.

— Спасибі тобі. А що тепер?

— Відвеземо панночку в безпечне місце, а тоді а лишуся при вас, або піду. Як велите.

— А ти б як хотів?

Хлопець крутив мокрою шапкою в руках.

— Постав шапку біля печі, хай просохне, — звернулася до нього Мотря, — а мені відповідай, чи хочеш оставатися зі мною, чи йти?

— Питаєте? Боже ти мій! Авжеж, що оставатися біля вас хочу.

— А тамті?

— Тамті знають дорогу на Січ. Їх давно до коша тягнуло, так коней і збруї не було. А тепер є одно і друге. Генеральний суддя не збідніє. Що для нього три коні.

Повечеряли.

По вечері мельничка полізла з ліхтаркою на піч.

— Поможи мені, хлопче, — сказала до чури.

Чура, не гаючись, поліз за нею.

Мотря дивилася, що вони там робитимуть.

— Добувай уважно! Уважно став, щоб не оббивати вапна!

Вони відіймили велику затулу, і за печею показалася чорна глиб.

Мельничка увійшла з ліхтаркою туди. Мотря побачила комірку з ліжком, — без вікна.

Мельничка постелила добру постелю і попрохала Мотрю у сховок.

— Тут вам безпечно буде, тихо і тепло, — говорила. — Ми ляжемо у світлиці.

— По моїм трупі веде дорога туди, — сказав гордовито хлопець.

Мотря погладила його по голові:

— Бач, який мені козак!

— Ясної панночки найвірніший чура.

На столі стояла ліхтарка, тускле світло вилітало з неї і ломилося по низьких білих стінах.

В комірці, а краще в тайному сховку, нагорі, за печею, було так низько, що Мотря мусіла сісти на ліжку. Попросилая і мельничку біля себе сідати. Хлопець на дзиґлику присів. Душно було. Воздух забігав із світлиці.

— Заки підемо спати, — обіцяла мельничка, — відчинимо двері знадвору, багато свіжого воздуху найде. Спіть безпечно, моя ви царівно, моя донечко люба. В чорнім млині ще лиха не бувало. Крім одного разу.

І мельничка стала розказувати якусь страшну пригоду. Але Мотря не дослухала її. Втомлена і зметружена, заснула.

Мельничка сап'янці стягнула з неї, накрила її і поблагословила на сон.