Темнота - Улас Олексійович Самчук

Пролітаючи над Об'ю, літак навмисне знизився, і величезна маса текучої води, що нагадує рухливе море, опинилася під самим його дном. Іноді здається, що вона тече назад і тільки почуття орієнтації перечить враженню. Далеко на північ простягнулась безмежна, пласка, посічена срібними прожилками, біла рівнина. Літак зноситься над нею, мов хижак, що піймав здобич і тікає з нею в простори. Все вище і вище, все вліво і вліво, і ось він вже перетинає кілька разів Усу, здовж незримого полярного кругу на північний захід, пролітаючи над Поповим, над Козью-Вом'ю, над Воркутою, над Усть-Усою, прямуючи впрост над рівною тундрою до устя Печори.

Людмила напружено-зачарована, її виразне, сильне, гарне обличчя, облямоване хутриною комбінезону, чудово-застигле. Вона мовчить і лише говорять її великі очі. Вони загорілись і горять… Іноді Мороз показує їй той чи інший пункт, те чи інше місце, ту чи іншу ріку, той чи інший масив. Вона вся увага й захоплення. І ще більшою було для неї несподіванкою, коли приземлившись в Нар'ян-Марі, випадково помітила збоку на літаку напис «Людмила». Підбігла до Мороза, що стояв до неї спиною, і міцно поцілувала у холодну, шорстку щоку.

— За «Людмилу», — пояснила одразу, а пілотові потиснула широку, тверду в оливі, долоню і спитала: — Як вас звати?

— Степаненко, — відповів той з посмішкою.

— 3 України?

— Може й так.

— Отже ви тепер не Степаненко, а Людмилин і не з України, а з чудо-землі — зрозуміло?

— Так, — відповів той з тією ж посмішкою і пішов до свого діла. Під'їхала на високих колесах прольотка, і Мороз з Людмилою від'їхали до причалу.

Другого дня, пізно ввечорі, Мороз сидів у своїй бібліотеці, випив другий, принесений Наталкою, чай, перегортав деякі вийняті із старих скринь культпропу книжки і роздумував. Іноді йому хочеться так собі «поворушити мозками». У руках у нього книга в добрих, червоних палітурках з назвою «Теорія історичного матеріялізму», що привабила його не так цією прекрасною назвою, як тим автором, що її створив. І. С. Круглов, значилось на титульній сторінці книги. Мороз чванився, що ні при якій погоді не мав діла з подібною літературою, але на цей раз, з огляду на її автора, він порушив свої засади. Він саме цими днями особистим наказом призначив шановного автора до себе на стайню.

Відповідно до прийнятого в таких випадках ритуалу, книга в червоних палітурках повинна була негайно поділити долю самого її автора, але з огляду на час, місце і обставини, вона може ще бути тим чим є і стояти на полицях Морозової бібліотеки.

І мав веселий вечір. «Причина і мета суспільних наук — кавзальність і телеологія». «Детермінізм і індетермінізм». «Необхідність і свобода волі». «Матеріялістичний вияв волі». «Теорія скокоподібних змін і теорія революційних змін».

Хтось постукав, і на Морозове «ввійдіть», вривається Людмила. Не Людмила, а Мері Пікфорд з Голлівуду. У сірій, атласовій піжамі, голова пов'язана по-турецьки білим шарфом із срібними прожилками.

— Що робить мій імператор? — запитала з усмішкою.

Мороз у своїх заляпаних рейтузах відповів:

— Займається богохульством. — Людмила глянула на його книгу. — А! А! Круглов. Маєте щастя.

— У чому моє щастя?

— Що він у вас на конюшні, а не в Кремлі. — Сіла, ногу на ногу заложила, блиснула білими пантофельками з червоною китичкою. Мороз подав їй цигарку і сам закурив. — Цікаво, цікаво… Пригадую. Кавзальність явищ. А ви не дуже з нього покпивайте. По-моєму і миша має право на співчуття…

— Так, — буркнув Мороз. — Апелюєте до співчуття. Може й так. Це для нього найбільша кара. Бож куди з ним? А минулого не вернути. І я не раз, з волі тих філософів, побував у стані, гідному співчуття. Лише не було кому співчувати. І це нас спасло від пониження.

— Цікаво, цікаво. Я ж у нього здавала політграмоту.

— Досить гумористично, — каже на це Мороз.

— Чому? — питає Людмила.

— Сліпа політично людина, вчить політики.

— А яка різниця? Господи Боже! Один скрутить шию на перегонах, інший на політграмоті. Кавзальність!

— Так, кавзальність… Власне кавзальність. І терміни відповідні видумали, — каже Мороз. — Зрештою, чорт з ними, яке мені до них собаче діло!

— І правильно, Мороз! — каже Людмила, перейшовши несподівано на «ти». — Тобі потрібна жінка. Хочеш — женю?

— Дуже вдячний, однак я не легкий на таке. Щось, як слон.

— А що, як підставлю тобі слоницю?

— Ні, не підходить, — каже Мороз.

— Мороз! Я тебе женю! Мовчи! Пропоную себе на розтерзання! Ну?

— А, нічого. Порція сита… Алеж я вже занятий… Та й ти…

— Теж мені вимовка для людини, що пізнала «кавзальність явищ і іманентність телеології»… Ха-ха-ха!

— Мовляв, море по коліна! — каже Мороз.

— Щось трошки так. Девонські моря дві тисячі метрів під землею і то ти їх сягнув. А чому б нам не сягнути до Цезаря й Клеопатри? Що ж тут такого? Маленька примха долі і це все. А чому б нам не дати, скажемо, сина і назвати його Григорієм, в честь старого хуторянина, що згорів у вогні свого хутора з волі Сталіна, який буде нашим кумом? Вставай! Вставай! Рішено! Пішли, пішли! Слон! Вставай! Ах, ти диявол! — стрибнула йому на коліна, стала враз легкою, пружньою, наснаженою, рипнув фотель. Морозова рука ледве втримує бестію, цигарка летить, попільниця летить, книга летить, і ось вони на шкурах помосту, з Морозового обличчя сочиться кров, а Людмила корчиться в муках насолоди.

— Я не помилилась, — було її висновком, затуляла подрану піжаму, і здіймала з помосту білий шаль, що розгорнувся і лежав на червоній книзі. Мороз сів знов у фотель і потягнувся за цигаркою. Людмила присіла, переживала своє, також закурила, посміхалася іронічно, похитувала гарною головою. — Гм, — випускаючи дим, казала. — Мороз! Знаю, знаю. Переживаєш. Мар'яна. Старий рід. А ми от все, диви, мішаємо — і кров, і меридіяни, і клімати. А ти мені сподобався.

— Але не думай, що ми так собі Іван та Мар'я, побавились і пішли, — каже він.

— Чого ж… Ні, я так не думаю. Ти тепер мій, я твоя. Ідилія, можна сказати, щойно починається. — Мороз посміхається. — Подобаюсь тобі? — питає Людмила.

— Можливо, — каже він.

— Можливо… Що за тон?

— Тон? — сміється