Темнота - Улас Олексійович Самчук

Чи можна такими ночами спокійно спати? Радіти життям? Тішитись майбутньою дитиною? Кохати? Ревнувати? Ольга пише Андрієві лист за листом. Це не ті колишні, грайливі, примхливі листи. Це листи повні відчаю і страху. Андрійчику! Коханий! Приїдь скорше! Їй хочеться, щоб він був принаймні тут, коло неї. Там напевно йому заздростять, за ним слідкують, на нього доносять. Але Андрій пише: не можу, кохана, не можу! Ось скінчу працю і приїду. А тут знов лист: «Шановна товаришко! У Києві ходять чутки, що ваш чоловік одружується з Виноградовою». Ольга не може того більше знести, вона на останньому тижні тяжі, але викликає таксі і їде до самого наркома безпеки. Він же її знайомий, хай порадить. Оповідає тому своє горе, але нарком жартує, каже, що журитись не варто, що все буде в порядку, що всі ті чутки «бабські плітки». Ось у Ольги родиться син, і він, нарком, пропонує себе в куми. Зроблять справжні червоні христини.

І все, здавалось, виходить гарно, Ольга вдоволена, але в почекальні до неї підходить міцний, елеґантний добродій в уніформі ҐПУ і:

— Ви Ольга Миколаївна Мороз? Ми не знайомі, але я вас знаю, ви жінка відомого письменника Андрія Мороза, а я звуся Федоров, Сергій Прохорович. Я хочу з вами хвилинку в одній важливій справі говорити. Чи не зволите зайти до мене ось сюди на одну секундочку?

Ольга й не стямилась, як опинилася у вказаній добродієм кімнаті. Вона не знає, у чому справа, але вона знає, що знаходиться в будинку державної безпеки, що той добродій є службовцем і що вона не може йому відмовити. І Ольга без слова входить, її просять сідати, добродій сідає проти неї за столом, говорить він дуже чемно, пропонує їй цигарки, вона відмовляється, закурює сам і починає говорити:

— Я знаю, Ольго Миколаївно, що ваш чоловік знаходиться тепер у Києві і ви за нього турбуєтесь. А тому мені хотілося б вам помогти. Ось що, Ольго Миколаївно, тепер настали у нас досить тяжкі часи, не моїм завданням вам все те пояснювати, але скажу коротко, що ваш чоловік належить до тих елементів, що їх наша революція знищила. Але, Ольго Миколаївно, не хвилюйтесь, а слухайте далі: товариш Сталін особисто відзначив заслуги вашого чоловіка, і це для нас закон. Ваш чоловік у даний момент користується у нас безмежним довір'ям, і нашим завданням є зберегти це довір'я, і навіть його збільшити. Але разом з тим, мушу вам сказати, ми боїмось за нього. Він обертається в товаристві людей, що, на нашу думку, можуть впливати на нього не зовсім корисно. Нашим же завданням зберегти його від таких впливів. Хочемо допомогти йому бути не лише радянським письменником, але і радянським громадянином, що у нас вважається за дуже важливе… А тому нам треба мати його завжди на обліку, мусимо уважно за ним слідкувати завжди мати його на оці. І коли ми будемо бачити його з усіх боків, навіть з тих некорисних, тоді йому не буде загрожувати ніяка небезпека. Ми мусимо, у його ж і у ваших інтересах, знати докладно про нього все, що він робить взагалі, що робить приватно, все, що він навіть думає і все, що торкається його побуту в цілому. Всі ваші відвідини, всі розмови, всі забави, всі гостини. Навіть все, що ви їсте і що п'єте. Повторяю: все це потрібне у ваших власних інтересах! У ваших, повторяю, інтересах. І в інтересах нашого народу. І в інтересах вашого майбутнього сина. І в інтересах всього людства. Кожна одиниця для нас дорога, а особливо така одиниця, як ваш чоловік. І тут ви нам можете багато допомогти. (Ольга робить великі очі). Тут ви, — продовжує добродій, — можете нам допомогти тим, що інформуватимете нас про життя і побут вашого чоловіка. Цим ви допоможете нам, а ми допоможемо вам. Ви нам дасте можливість точно знати про все, що оточує вашого чоловіка, а тим самим зберегти його від різних небезпек, а ми вам обіцяємо вернути негайно його до вас і дати вам можливість постійно мати його під своєю опікою. Ну? Що ви на це скажете, Ольго Миколаївно?

Ольга була приголомшена, очі її широко розширились, її негарне з жовтими плямами лице, побіліло і стало крейдяним, її величезний живіт лежав перед нею, мов гора, і вона зовсім позбавилась можливости говорити. Хвилина великої тиші. У неї заскакують одна за одну думки і не знає, на котрій зупинитися. Знає лише одно: вона не може сказати «Ні». І знаючи це, вона лише шукає якогось окремого слова, щоб сказати «Так», і при тому відтягає з часом. Їй хочеться виграти, щось виграти, бодай одну секунду, виграти. Вона так добре знає, що її пхають до якоїсь страшної прірви і що їй не буде звідти вороття. А добродій сидить, курить, дивиться на неї і чекає. Він зовсім спокійний, він певний, що вона не скаже «Ні», а скаже «Так». І вона сказала:

— Так… Добре… Але прошу вас… Він тепер зайнятий… Він дуже зайнятий з тим фільмом. Не відтягайте його від тієї роботи, аж поки не скінчить. Я вас благаю. А потім я… буду вас інформувати… — Ці останні слова вийшли з неї, ніби вони були з нетесаного каменю і їх треба було витягати з горла з великими болями. Але вона їх все таки висловила і цього було досить. Елеґантний добродій був нею вдоволений, ввічливо з нею попрощався, обіцяв зробити все, що вона собі забажає і покищо нічим не турбуватись.

І після того вона вже не хотіла, щоб Андрій приїжджав, щоб він не приїжджав взагалі. Вона не має права нічого йому сказати про всю цю розмову з тим добродієм. Їй було з особливим підкресленням сказано, що все те «мусить бути лише між нами» і Ольга дуже добре розуміє, що це має значити. І потім знов довгими безсонними ночами до сліз думала про що ж має вона писати їм і як це робити і навіщо воно їм, і головне сама себе винила. Це вона сама добровільно пішла до того осоружного уряду, це вона постійно зверталася до них за різними речами і вони підмітили її слабості. І це напевно вони писали їй ті листи, щоб збаламутити її спокій і викликати до чоловіка недовір'я. А тепер хочуть її втягнути в те їх багно. Писати? Доносити? Це ж осоружно