За лаштунками в музеї - Кейт Аткінсон

— Треба було хліба взяти! — бідкається Патриція.

Джилліан із захопленим вереском тупає по міцній кризі на дальньому кінці озера, як ошалілий діснеївський кролик.

— Обережно, — попереджає Патриція і бреде геть услід за качками.

Перла вистрибом кидається до Джилліан, яка здійснила диво й ходить по воді. Джилліан майже сягає острівця, коли лід видає загрозливе «трісь!» і трохи просідає, так що стає видно край, де він тоншає і знову перетворюється на рідину завдяки марафонським зусиллям качок. Перла вже обома ногами стоїть на кризі, і Джилліан зі сміхом гукає:

— Ходи, ходи, не бійся! Перла — боягузка-гуска!

Вона знає, що Перлу завжди можна взяти на слабо. Я кличу сестру назад, але Джилліан на мене злиться:

— Рубі, замовкни! Ти як маленька!

Я налякано роззираюся у пошуках Патриції, але вона саме зникла за мерзлими деревами. Перла вже здолала півдороги до Джилліан, і я бачу, як просідає і здіймається лід. Я починаю плакати. А Джилліан не змовкає:

— Давай, давай, Перло!

Аж раптом лід у Перли під ногами накренюється, і я з жахом бачу, як вона зіслизає вниз, мов на гірці, і повільно ковзає у воду ногами вперед. Провалившись у ставок, вона розвертається до мене, й останнє, що я бачу — це її видовжене від жаху лице. Останні слова, які вона каже, перш ніж чорна вода її поглине, висять у морозному повітрі крижаними кришталиками звуку ще довго по тому, як білий помпон на її шапочці зникає углибині.

Я прикипаю до місця. З вуст рветься протяжний істеричний крик. Я свідома страшного звуку, що б’ється ізсередини, і свідома, що Джилліан з острівця кличе Патрицію, і що Патриція біжить до нас, і що лементують птахи, але чую тільки останні слова Перли, що жаско відлунюють у мене в голові: «Рубі, поможи! Рубі, поможи!».

Патриція пірнає в озеро й майже одразу випливає знову, відпльовуючись холодною водою. Вона кліпає, як дивна амфібія з налиплим на голову рідким волоссям, і знову змушує себе пірнути. На той час крик сягнув не лише котеджу дядька Тома, а й сусідньої ферми, і до нас звідусіль біжать люди, толочачи снігову цілину. Хтось витягає з води Патрицію, що посиніла і дрижить від холоду, загортає у грубу брудну куртку й несе геть. Натомість у озеро впевнено заходить робітник із ферми, але майже одразу з подивом розуміє, що далі доведеться просуватися вплав — качиний ставок несподівано повноводий.

А Перлу затягнуло кудись під лід, і вона відмовляється виходити зі схованки. Вона погоджується вийти допіру за кілька годин, коли чоловіки притягують гаки і ятери на рибу. Дебелий рябий чолов’яга з масивною щелепою приносить її на руках через потолочений сніг, тримаючи подалі від свого тіла, як щось дуже вразливе і важливе, адже вона і справді дуже вразлива і дуже важлива. Він здригається всім тілом від тамованого плачу.

А в мене серце крається, крається на великі биті скалки льоду. Я дихаю шумно й пожадливо, я захлинаюся повітрям, і якби я могла спинити час, спинити його назавжди, щоб павуки плели павутину у мене в волоссі, а качки завмерли посеред ополонки і їхнє пір’я довіку пливло крізь час, то я так і зробила б.

Обм’якле тільце Перли вкладають на кухонний стіл, а нас тітонька Мейбел виганяє до вітальні по той бік коридору. Патрицію вже відправили до лікарні. Джилліан сидить у кріслі й не підводить погляду зі своїх ніг. У вітальні пахне камфорою і старим деревом. Єдиний звук — це цокання годинника на камінній полиці, який б’є що чверть години. У мене немає сил сидіти на стільці, тож я натомість згортаюся клубочком за диваном і там і лежу, заніміла. У вухах у мене не страшні слова Перли, а крики Джилліан.

Коли Патрицію витягли зі ставка, а вона копалася, кричала і рвалася назад у воду шукати Перлу, Джилліан ще лишалася на острові (врешті хтось притягнув човника і її звідти дістав). Коли чоловіки взялися шукати Перлу, Джилліан почала скакати, як дикунка у книжці з малюнками, виконуючи власний первісний танець. Нажахана, що її звинуватять у всьому, вона вказала на мене і кричала, скільки було сил у легенях:

— Це вона, це вона, це вона! Це Рубі її штовхнула, штовхнула Перлу у воду! Я бачила! Я все бачила!

А я стояла там, приголомшена, і дивилася на мерзлу траву під льодом, де звило холодне гніздо довге біле перо однієї з гусок тітоньки Мейбел.

— Усе добре? — питає доктор Герцмарк, обіймаючи мене й колисаючи, як маленьку.

За певний час я стихаю, і ми сидимо у доброзичливій тиші, слухаючи шелест велосипедних коліс — це роз’їжджається денна зміна «Ровнтрі». А тоді доктор Герцмарк витягає з шухляди і вручає мені шоколадний кекс. Я відколупую цупку гофровану сріблясту чашечку.

— А мати в усьому звинувачувала мене. Вона навіть відправила мене до своєї сестри у Дьюсбері, бо бачити мене не могла.

— Бо ти нагадувала їй Перлу, а не тому, що вона тебе ненавиділа, — припускає доктор Герцмарк.

Я стенаю плечима.

— Може, і те, і те. Шкода Банті, одразу двох дітей втратила. І Патрицію шкода: ми чекали, що вона щось зробить, порятує Перлу. А вона не змогла. І Джилліан також шкода, — раптом на власний подив додаю я. — Якщо хтось і винен, то це вона. Але вона загинула. І Перлу шкода, бо вона теж загинула.

— То що, — посміхається доктор Герцмарк, — нам перебирати всіх людей на землі, живих і мертвих, примовляючи «шкода такого-то» чи «шкода сякого-то», перш ніж ми дійдемо до «шкода Рубі»?

Я приміряю ці слова, ану ж бо підійдуть — «шкода Рубі» — та щойно вони зриваються з моїх вуст, я заходжуся плачем і плачу, доки ледь не тону в озері власних сліз.

Я побувала на краю світу й повернулася, зате тепер знаю, що покладу до нижньої шухляди. Сестер своїх.

Примітка (хі) — Не те життя

Аліса сиділа на кухні у своєму кріслі-гойдалці у промені вересневого сонця й годувала щойно охрещену Елінор. Малятко Нелл заснула на груді, й Аліса і собі кивала носом, нездатна взятися за непраний одяг, негодованих дітей і невдоволеного чоловіка, до яких звелося її життя.

У голові