За лаштунками в музеї - Кейт Аткінсон
Причина смерті — утоплення. Мені згадується «Буря», «кістки коралами стають» і рибалки, що пірнають за устрицями у Південнокитайському морі, але не згадується ніякої Перли, тим паче сестри-близнючки.
То я втопила рідну сестру? Як таке може бути? Я ж навіть втопитися не змогла. Я відкрила срібний медальйон і знову втупилася у дві фотографії мене-немовляти, які знайшла колись у тумбочці Банті біля ліжка. Лише після довгого й ретельного вивчення я зрозуміла, що одне з личок на диптиху належить не мені, а моїй сестрі. Я дивилася на них і дивилася, доки в мене не розболілися очі, намагаючись зрозуміти, хто з них я, а хто — ні. Одна з них — справжня перлина, що тільки прикидається рубіном, але я гадки не маю, хто.
Я склала всі документи назад у коробку й закрила шафу. Коли містер Беллінґ привіз Банті додому, я вже лягла у ліжко і вдала, що сплю, коли Банті зазирнула в кімнату, як узяла за звичай останнім часом — мабуть, аби перевірити, чи я ще дихаю. Але тоді я чомусь передумала і рвучко сіла у ліжку, так що мати аж закричала, ніби побачила, як зомбі вибирається з могили. Я увімкнула лампу й помахала срібним медальйоном.
— Чому ми ніколи про це не говорили?
Мовчанка Банті мене налякала, бо я не знала, що вона приховує. Нарешті мати нервово ковтнула слину і сказала:
— Ти забула.
— Я забула? Ти про що?
— Ти витерла це з пам’яті. У тебе амнезія, — коротко пояснила Банті.
Навіть приголомшливі новини, що мали вибити в мене землю з-під ніг, вона повідомляла роздратованим тоном.
— Доктор Геддов сказав, що це, мабуть, на краще, у світлі того, що сталося.
Вона майже зникла за дверима, але щось її спинило.
— Ми всі вирішили, що так буде краще, — додала вона. — Врешті, ніхто не хотів згадувати, що сталося.
— Але ж не можна просто взяти й вимарати таке із пам’яті! — заволала я. — Не можна просто вдати, що когось ніколи не існувало, не говорити про них, не передивлятися фотографії...
Банті сховалася за дверима, так що лишилася тільки її рука і голос.
— Фотографії якраз були. І, звичайно, ми про неї говорили — це ж ти вимарала її з пам’яті, а не ми.
— То це я в усьому винна? — заверещала я.
Запала тиша, що розпливалася, як калюжа водянистої сполуки, пришпилюючи нас до місця, доки я не впустила в озеро мовчанки питання, якого більше не можна було уникнути. Поверхнею побігли брижі.
— Як я вбила сестру?
Коли кільця на воді сягнули Банті, вона зітхнула.
— Ти зіштовхнула її у воду, — рівним голосом сказала вона. — Це нещасний випадок. Ти не знала, що буде. Тобі було чотири роки.
— Нещасний випадок? — повторюю я, як відлуння. — Бернард Беллінґ говорить про це так, ніби я холоднокровно спланувала вбивство...
До її честі, голос у матері роздратований.
— Дарма він про це з тобою заговорив... — вона завагалася. — Звичайно, спочатку я тебе звинувачувала, але, врешті, це нещасний випадок...
Її голос стих, але потім вона втомлено додала:
— Це було так давно, що не варто про це і згадувати.
Вона нарешті спромоглася зникнути за дверима спальні, але за кілька хвилин вернулася і сіла на краєчку ліжка. Вона забрала в мене медальйон, відкрила і довго сиділа мовчки.
— Хто з них? — нарешті спитала я. — Хто з них Перла?
Вона вказала на фотографію зліва:
— Перлиночка моя.
І розридалася.
О ні, ми знову летимо вниз, вниз, вниз, у тьму минулого і провалля часу. Це колись скінчиться? Он Трусь пригортає Деніз, он ляльковий будиночок Дейзі та Роуз, і я собі думаю — Рубі та Перла, Рубі та Перла, близнята-коштовності, й одразу згадується скарбниця відьми з «Гензеля і Гретель», по вінця повна опалами розміром із гусяче яйце, рубінами розміром із серце, діамантами, як крижинки, смарагдами, як льодовикові озера, сапфірами, як скалки літнього неба, і перлами — велетенськими осяйними перлами на довгих нитках, я простягаю руку й намагаюся вхопити разок перлів, але пальці ковзають гладкими кулями, а я лечу далі крізь град булавок і метеоритний дощ ґудзиків, повз незримого Імонна Ендрюза, який каже:
— Рубі Леннокс — це твоє життя!
А тоді просто над вухом кричить Папужка, і, наділений даром мови у Шафі, заводить своє:
— Рубізамовкнирубізамовкнирубізамовкни.
* * *
А тоді — просто темрява, глибока сліпоглухоніма пітьма, що тягнеться, і тягнеться, і тягнеться, і я поринаю в неї, як рибалка, що шукає перлу, а тоді — спалах! Над головою світло, я встигаю подумати «світло для світу» і зрозуміти, що, мабуть, наближаюся до дна шафи. У світлі стоїть фігурка, і що ближче я до неї, то вона яскравіша — випросталася, як Венера Боттічеллі, на осяйній перловій мушлі, прозорій і світлій, тепер я майже можу її торкнутися, торкнутися моєї сестри-близняти, мого двійника, мого дзеркала — вона сміється, щось каже і простягає до мене ручки, бо давно на мене чекає, але я нічого не чую, крім годинника над головою (б’є четверту, п’яту, шосту) і якогось скімління і шкрябання при дверях; а тоді знову темрява, вовняний саван темряви, темрява намагається пробратися всередину мене, набивається в рот, ніс і вуха цупкою чорною шерстю, я розумію, що мене ховають живцем, земля сипле на труну, сочиться у щілини. Світлі щілини...
— Рубі?
В одній зі світлих щілин прозирають губи і жовтуваті зуби, око-зуб зблискує золотом, рот знову і знову щось повторює, і лише зосередившись на губах що є сили, я не без подиву розумію: вони моє ім’я промовляють. Рубі.
— Рубі, як ти почуваєшся? — вуста посміхаються й тягнуться
