Вірнопідданий - Генріх Манн
Вульков сказав:
— Тоді подбайте, щоб на їхні місця потрапили порядні люди. Кажуть, у вас добрі стосунки з «Нецігською газетою».
Дідеріх конфіденціально притишив голос.
— Я поки що тримаюся ще в затінку, пане президенте. Для справи націоналізму це краще.
— Диви-но, — сказав Вульков і справді проникливо подивився на Дідеріха. — Ви, певно, хочете самі балотуватися? — спитав він.
— Я пішов би на цю офіру. В наших міських організаціях дуже мало членів, на яких можна звіритися в розумінні націоналістичних поглядів.
— Ну, і що ж ви робитимете, якщо попадете до магістрату?
— Подбаю про те, щоб біржа праці перестала існувати.
— Звісно, — сказав Вульков, — як національно мислячий громадянин.
— Як офіцер, — говорив на сцені лейтенант, — я не можу припустити, люба Магдо, щоб цю дівчину, хоч вона лише бідна служниця, так ображали.
Лейтенант з першої дії, бідний брат у других, який мав одружитися з таємною графинею, був Магдиним нареченим. Відчувалося, що глядачі тремтять від хвилювання. Авторка сама це помітила.
— Захоплююча фабула — моя сила, — сказала вона Дідеріхові, який справді був збитий з пантелику.
Докторові Шеффельвейсу ніколи було стежити за перипетіями драми; він бачив, що йому загрожує небезпека.
— Ніхто, — запевняв він, — не вітав би радісніше дух…
Вульков перебив його:
— Знаємо, знаємо, бургомістрику. Радісно вітати ви вмієте, коли це не вимагає зусиль.
Дідеріх додав:
— Але провести різку грань між вірнопідданими і крамольниками…
Бургомістр з благанням простягнув руки.
— Панове! Не судіть про мене несправедливо. Я готовий на все! Але чого варта ця грань, коли у нас майже всі, хто не голосує за вільнодумних, віддають свої голоси соціал-демократам.
Вульков люто захрюкав і взяв з буфета ковбасу. Але Дідеріх виявив залізну впевненість.
— Коли вибори не виходять належні самі собою, їх треба такими зробити!
— Але яким чином? — сказав Вульков.
Небога Вулькова із свого боку вигукувала в публіку:
— Адже ж він мав побачити, що я — графиня, бо він нащадок того ж високого роду!
— О пані графине! — сказав Дідеріх. — Тепер мені таки хотілося б знати, чи він побачить це?
— Звичайно, — відповіла пані фон Вульков. — Вони пізнають одне одного лише із самих манер.
Справді, лейтенант і небога обмінювалися поглядами тому, що Магда і Еммі разом з пані Геслінг їли сир просто з ножа. Дідеріх дивився, роззявивши рота. В публіці невихованість фабрикантової родини викликала надзвичайно радісний настрій. Букові дочки, пані Кон і Густа Даймхен — усі раділи. Вульков також прислухався; він обсмоктав масні від ковбаси пальці і сказав:
— Фрідо, успіх забезпечений, вони сміються.
І справді, авторка вся розквітла. Її очі за скельцями пенсне гарячково блищали, груди здіймалися, вона не могла всидіти на стільці. Вона наважилася до половини висунутися з буфетної; відразу ж багато хто з цікавістю обернувся, а бургомістрова теща почала робити їй знаки. Пані фон Вульков збуджено крикнула через плече:
— Панове, битва виграна!
— Якби і в нас це робилося так легко, — сказав її чоловік. — Ну, отже, докторе, як ви міркуєте загнуздати нецігських мешканців?
— Пане президенте! — Дідеріх приклав руку до серця. — Неціг буде вірнопідданий, за це я ручуся вам головою.
— Гаразд, — сказав Вульков.
— Тому що, — вів далі Дідеріх, — у нас є агітатор, якого я назву першокласним, так, першокласним, — повторив він, охоплюючи цим словом усе велике, — і це — сам його величність кайзер!
Доктор Шеффельвейс поквапливо скупчив свої думки.
— Найіндивідуальніша особа, — пальнув він. — Людина пориву. Мислитель!
— Так, так, — сказав Вульков. Він уперся кулаками в коліна в позі стурбованого людожера і вп’яв очі в підлогу. Раптом його бесідники помітили, що він знизу скоса поглядає на них.
— Панове… — він затнувся, — ну, я вам щось скажу. Я гадаю, рейхстаг буде розпущений.
Дідеріх і доктор Шеффельвейс витягли шиї і прошепотіли:
— Панові президенту це відомо?..
— Я нещодавно полював разом з військовим міністром у мого брата в перших пана фон Квіціна.
Дідеріх уклонився. Він белькотів, а що, і сам не знав. Він віщував це! Уже під час свого вступу до Товариства воїнів він приписав свої слова його величності — і чи тільки приписав? «Я змету всю їхню крамничку!» І тепер це мало статися, статися так, наче розпоряджався він сам. Він раптом відчув містичний дрож…
Тим часом Вульков говорив:
— З паном Еугеном Ріхтером та його однодумцями нам більше не по дорозі. Якщо їм не до смаку військовий законопроект — тоді годі! — і Вульков провів кулаком по губах, наче збираючись почати пожирання собі подібних.
Дідеріх опанував себе.
— Це… це розмах! Це, поза всяким сумнівом, особиста ініціатива його величності!
Доктор Шеффельвейс пополотнів.
— Тоді, значить, знову «будуть вибори до рейхстагу? А я так радів, що у нас є досвідчений депутат… — Він зовсім злякався. — Цебто, звичайно, Кюлеман теж друг Еугена Ріхтера…
— Критикан! — просопів Дідеріх. — Суб’єкт, який не знає батьківщини! — Він крутив очима. — Пане президенте! Більше ці люди не будуть хазяйнувати в Нецігу. Дайте мені тільки пройти в радники, пане бургомістре!
— Ну і що тоді? — спитав
