Вірнопідданий - Генріх Манн

— Цілком зрозуміло, — сказав Дідеріх. — Це в його власних інтересах.

— Ви побачите, він — шляхетна людина.

— Але Ядасонові, пані графине, коли дозволите, ви не повинні були давати ніякої ролі, — докірливо і з таємним задоволенням сказав Дідеріх. — Хоча б уже через самі його вуха.

Пані фон Вульков сказала пригнічено:

— Я не думала, що зі сцени вони справлятимуть таке враження. Ви гадаєте, що через нього провалиться п’єса?

— Пані графине! — Дідеріх приклав руку до серця. — Таку п’єсу, як «Таємна графиня», не так легко провалити!

— Справді? Адже в театрі найважливіше — це художня стійність п’єси.

— Звичайно. Щоправда, такі вуха теж не без впливу… — І Дідеріхове обличчя набрало стурбованого виразу.

Пані фон Вульков вигукнула з благанням у голосі:

— А друга ж дія ще значно сильніша від першої! Вона відбувається в розбагатілій родині фабриканта, де таємна графиня служить покоївкою. Там є ще вчитель музики, зовсім не вихована людина, одну з дочок він навіть цілував, і от він сватається до графині, але вона, звичайно, підносить йому гарбуза. Вчитель музики! Хіба вона може!

Дідеріх погодився, що це відпадає.

— Дивіться, яка трагедія: дочка, що дозволила вчителеві поцілувати себе, знайомиться на балу з одним лейтенантом і стає його нареченою, а коли лейтенант приходить у дім, виявляється, що це той самий лейтенант, який…

— О боже, пані графине! — Дідеріх простяг руки, начебто захищаючись, увесь схвильований стількома ускладненнями. — І звідки це все у вас?

Авторка палко всміхнулася.

— Так, це найцікавіше, просто я й сама не знаю. Це такий таємничий процес! Часом я думаю, що це у мене спадкове.

— У вашій шановній родині багато письменників?

— О ні. Але якби мій великий предок не виграв битви під Крехенвердою, не знати, чи написала б я «Таємну графиню»! Кінець кінцем головне — це кров!

Коли вона згадала про битву, Дідеріх шуркнув ногою і не посмів більше нічого питати.

— Скоро дадуть завісу, — сказала пані фон Вульков. — Ви чуєте що-набудь?

Він не чув нічого; тільки для авторки не існувало ні дверей, ні стін.

— Тепер лейтенант присягається таємній графині у вічній вірності, — шепнула вона. — От, — і вся кров відринула від її обличчя. Потім знов із силою линула до щік; залунали оплески, не занадто бурхливі, але все ж таки оплески. Двері відчинили зсередини. Завіса знову піднялася, і коли на сцену вийшли молодий Шпреціус і небога Вулькова, оплески посилились. Раптом із-за лаштунків вискочив Ядасон і став попереду парочки з таким виглядом, начебто успіх стосується тільки до нього; відразу в залі зашикали. Пані фон Вульков обурено відвернулася. Тещі бургомістра Шеффельвейса і дружині члена окружного суду Гарніша, які віншували її, вона заявила:

— Асесор Ядасон як прокурор неможливий. Я скажу про це чоловікові.

Дами зразу ж переказали цей вислів далі і мали великий успіх. До дзеркальної галереї зненацька набралося людей, які жваво обговорювали Ядасонові вуха. — Пані фон Вульков написала чудову п’єсу, але Ядасонові вуха… — Проте, коли стало відомо, що в другій дії Ядасон на сцені не з’явиться, всі були розчаровані.

Вольфганг Бук з Густою Даймхен підійшли до Дідеріха.

— Ви чули? — спитав Бук. — Кажуть, що Ядасонові доведеться за службовим обов’язком конфіскувати власні вуха.

Дідеріх осудливо відказав:

— Я не дозволяю собі глузувати з того, кому погано ведеться.

При цьому він жадібно ловив погляди, що їх кидали на Бука та його супутницю. Всі обличчя жвавішали, коли з’являлися вони; про Ядасона забули. Крізь галас від самих дверей долягав верескливий голос учителя Кюнхена, можна було вчути слово «скандал». Пасторша Цілліх заспокійливо поклала йому руку на рукав, що змусило його обернутися, і тепер усі ясно почули:

— Це справжній скандал!

Густа озирнулася, примружила очі.

— Там теж говорять про це, — таємничо сказала вона.

— Про що? — промимрив Дідеріх.

— Та ми знаємо. І хто це пустив, я також знаю.

У Дідеріха виступив піт на лобі.

— Що з вами? — спитала Густа.

Бук, який дивився скоса крізь бокові двері на буфет, байдуже сказав:

— Геслінг — обережний політик, він неохоче слухає, коли при ньому говорять про бургомістра, що той, з одного боку, добрий муж, але, з другого боку, не може ні в чому відмовити й своїй тещі.

Дідеріх відразу ж густо почервонів.

— Яка ницість! Кому така бридота може спасти на думку!

Густа голосно захихотіла. Бук залишився спокійним.

— По-перше, це, напевне, факт, тому що бургомістерша сама застукала їх і все розповіла під секретом якійсь подрузі. Але це й так було ясно.

Густа сказала:

— Ну, вам, пане докторе, це ніколи не спало б на думку. — І вона закохано подивилася на свого нареченого.

Дідеріх блиснув очима. «Ага! — різко сказав він. — Тепер я все зрозумів!» І він повернувся до них спиною. Отже, вони самі вигадують усяку мерзоту, та ще й про бургомістра! Дідеріх міг високо тримати голову. Він приєднався до групи Кюнхена, яка посувалася до буфету, лишаючи за собою струмінь обуреної доброзвичайності. Бургомістрова теща, вся червона, присягалася, що «ця компанія» не переступить більше порога її дому, і кілька дам прилучилося до неї, незважаючи на умовляння власника універсального магазину пана Кона, який поки що сумнівався, вважаючи, що аморальність абсолютно не сумісна з особою такого випробуваного ліберала, як пан Бук. Навпаки, вчитель Кюнхен був тієї думки, що надмірний радикалізм погано відбивається на звичаях. Навіть доктор Гейтейфель, який влаштовував недільні святкування для вільних людей, зауважив, що родинного почуття, інакше кажучи