Вірнопідданий - Генріх Манн

Вона аж захрипіла від хвилювання. Дружина ж і далі своїм верескливим голоском наполягала на тому, що Буки — найпорядніші люди в місті і ще вчора Міллі Бук дала їй чудову скройку. Кожна з них непомітними штурханцями тягла його в свій бік; він погоджувався по черзі то з однією, то з другою, його безбарвні бакенбарди розліталися, а очі у нього стали як у зайця. Люди, які проходили повз них, підштовхували одне одного і повторювали пошепки, як дотепний жарт, те, що Дідеріх уже знав від Вольфганга Бука. Зважаючи на такі важливі події, він забув про свої спазми і, зупинившись, з викликом віддав уклін. Бургомістр прибрав поважного вигляду, покинув своїх дам і простяг Дідеріхові руку.

— Любий докторе Геслінгу, дуже радий вас бачити. Вдатний вечір, чи не так?

Але Дідеріх не був схильний піти назустріч цій сердечності, яка ні до чого не зобов’язувала і яку так любив доктор Шеффельвейс. Він випростався, як сама доля, і заблискав очима.

— Пане бургомістре, я вважаю, що не маю права залишити вас у невіданні відносно того, що…

— Що?.. — повторив доктор Шеффельвейс, бліднучи.

— Що діється, — сказав Дідеріх суворо.

Бургомістр благально простягнув руки.

— Я знаю, знаю. Ця жахлива історія з нашим вельмишановним… я хотів сказати, свинство старого Бука, — потайки шепнув він.

Дідеріх був невблаганний.

— Це щось гірше. Годі вам ошукувати себе, пане бургомістре, це стосується вас самих.

— Молодий чоловіче, попрошу вас…

— Я до ваших послуг, пане бургомістре!

Доктор Шеффельвейс помилявся, якщо мав надію, що гнів більше, ніж благання, допоможе йому відвести цей келех! Він був у Дідеріхових руках; дзеркальна галерея спорожніла, обидві дами також зникли в юрбі.

— Бук і компанія завдають контрудару, — діловито додав Дідеріх. — Вони викриті і мстяться.

— На мені? — бургомістр підскочив.

— Наклеп, я повторюю, мерзенний наклеп поширюється про вас! Ніхто б не повірив йому, але в цей час політичної боротьби…

Він не закінчив, тільки знизав плечима. Доктор Шеффельвейс на очах якось поменшав. Він хотів подивитися Дідеріхові в обличчя, але відвів очі. Тоді Дідеріх промовив голосом самого правосуддя:

— Пане бургомістре, ви пам’ятаєте нашу першу розмову з паном асесором Ядасоном у вашому домі? Я вже тоді говорив вам, що в місті запанує новий дух. Кволий демократизм своєї вже відспівав! Віднині треба бути непохитним націоналістом! Я вас застерігав.

Доктор Шеффельвейс почав виправдовуватись.

— Душею я завжди був на вашому боці, любий друже; тим цаче, що я такий пристрасний шанувальник його величності. Наш блискучий молодий кайзер такий оригінальний мислитель… люди на пориву… І…

— Найіндивідуальніша особа, — суворо закінчив Дідеріх.

— Особа… — повторив бургомістр. — Але в моєму становищі, коли я змушений зважати на обидві сторони, я можу й сьогодні лише сказати вам: створіть нові факти!

— А мій процес! Я вщент розтрощив ворогів його величності!

— Я не заважав вам. Я навіть привітав вас.

— Мені це невідомо.

— Принаймні про себе.

— В наш час треба виступати уявки, пане бургомістре. Його величність сам сказав: хто не зі мною, той проти мене! Хай наші громадяни, нарешті, прокинуться від свого сну і самі візьмуться за боротьбу проти крамольних елементів.

Тут доктор Шеффельвейс опустив очі. Тим величніше випростався Дідеріх.

— Та де ж бургомістр? — спитав він, і його запитання лунало в грізній тиші доти, поки доктор Шеффельвейс не наважився підвести на нього очі. Заговорити він не зміг; Дідеріхове обличчя — блискучий погляд, надуті щоки і світле, настовбурчене волосся — відібрало йому мову. «З одного боку, з другого боку», — розгублено і гарячково думав він, не відводячи моргаючих очей від цього речника нової молоді, яка знає, чого вона хоче, — речника прийдешніх суворих часів!

Дідеріх, опустивши кутки губ, приймав цю данину подиву. Він тішився однією з тих хвилин, коли переростав самого себе і діяв від імені іншого, когось вищого. Дідеріх був нижчий на зріст від бургомістра, але дивився на нього згори вниз, наче з трону.

— Незабаром у нас вибори до магістрату, тут усе залежить від вас, — зичливо і коротко зауважив він. — Процес Лауера створив злам у громадській думці. Ці люди бояться мене. Хто хоче допомогти мені — ласкаво прошу, хто ж заважає мені…

Доктор Шеффельвейс не дочекався кінця цього речення.

— Я цілком з вами згоден, — поквапливо зашепотів він. — Букових друзів більше обирати не слід.

— Це у ваших власних інтересах. Недобромисні елементи підкопуються під ваше добре ім’я, пане бургомістре! Що буде з вами, якщо добромисні не повстануть проти огидних наклепів?

Запала тиша, доктор Шеффельвейс весь тремтів; потім Дідеріх підбадьорливо повторив:

— Це залежить тільки від вас.

Бургомістр пробурмотів:

— Я не маю сумніву щодо вашої енергії та шляхетних поглядів…

— Моїх вельми шляхетних поглядів!

— Певна річ… Але в політиці ви гаряча голова, мій молодий друже. Місто ще не дозріло для вас. Як ви усправуєтеся з ним?

Замість того щоб відповісти, Дідеріх раптом ступив крок назад і низько вклонився. В дверях стояв Вульков.

Плавно погойдуючи животом, він підійшов до них, поклав свою чорну лапу на плече доктора Шеффельвейса і грізним голосом сказав:

— Ну, бургомістрику, чому в такій самотності? Ваші радники вигнали вас?

Доктор Шеффельвейс у відповідь тихо захихотів. А Дідеріх стурбовано озирнувся на двері зали, які були ще відчинені. Він став перед Вульковим так, щоб президента не можна було побачити звідти, і сказав йому пошепки кілька слів, внаслідок чого той відвернувся і привів до ладу