Де немає Бога - Максим Іванович Кідрук
— Вони підіймалися, не зупиняючись для акліматизації й на день. — Єгор помовчав і втупив важкий погляд у кардинала. Спогади були неначе ракова пухлина у свідомості. — За три дні дісталися мало не до вершини, доки їх не зупинив сніговий буран. Група розділилася: частина пішла вниз, частина засіла на майже семикілометровій висоті. А буря все ніяк не закінчувалася, бушувала чотири доби, і зрештою загинули всі, крім чотирьох (серед них — мій батько). Вони застрягли в одному із проміжних таборів на висоті 6350 метрів.
«Для чого? — відчуваючи, як перелякано тріпоче серце, думала Анна. — Навіщо це розповідати? — Вона благально глянула на кардинала. — Зупиніть його… скажіть, нехай замовкне». Проте Апшоу мовчав і з незбагненно-голодним блиском у примружених очах ловив кожне Єгорове слово.
— Двоє з них були у критичному стані, один узагалі без свідомості. Мій батько та ще один… на ім’я Марат… Марат Ішемгулов… якийсь час наче трималися, спершу навіть сподівалися, що понесуть товаришів на спинах, але швидко виявили, що під час урагану охляли так, що самі неспроможні йти. Вони стали чекати. У них закінчився гас, тобто вони більше не могли добувати воду. Через день після того, як заметіль трохи стишилася, хлопець, що лежав без тями, помер. І тоді Ішемгулов запропонував дещо. Сказав, що вони можуть використати тепло ще не охололого небіжчика, щоб натопити води, і допоки мій батько знайшовся з відповіддю Ішемгулов виповз із намету, натрамбував у флягу снігу, заліз назад, задер парку на животі померлого, льодорубом розпанахав йому черево та впихнув баклагу досередини… в іще теплий кишківник.
Широко розплющивши очі, Єгор упритул дивився на Апшоу. Його груди ходили ходором, як у замученого спекою пса, здіймалися й опадали так часто, що Анні здавалося, ніби всередині грудної клітки щось обертається.
— Він сказав, що теплá людського тіла має вистачити, щоб розтопити трохи води, і не помилився. Доки той бідолаха задубів, частина снігу розтала. Мій старий та Ішемгулов розділили воду між собою, а тіло відтягли й скинули у прірву.
Апшоу нарешті розтулив рота з наміром щось промовити, одначе з горлянки не випорснуло жодного звуку. Росіянин продовжив:
— У наметі залишилося троє. Той третій, Гоша Острягін, був дуже слабким. Він заледве ворушився, проте свідомість не втрачав і розумів, до чого все йде, бо слізно просив його не вбивати. Мій батько й Ішемгулов увесь день то вистромлювали голови з намету, прислухаючись, чи не наближаються рятувальники, то стерв’ятниками нависали над Гошею, вижидаючи, коли той заплющить очі. — Єгор закашлявся і потрусив головою, й Анна раптом осягнула, що він насправді не хоче говорити, просто спогади, які за стільки часу вже майже розчинилися в намулі підсвідомого, виявилися сильнішими за нього: нарешті вирвавшись на волю, вони гачками учепилися в мозок. — До вечора по них ніхто не прийшов. Від спраги темніло в очах, але й Гоша не бажав помирати. І тоді мій батько з Ішемгуловим накинулися на Гошу й зарізали його… щоб розтопити ще трохи води.
Із хрипом, як ніби в його легенях щось обсипалося, Єгор затих. Він кидав рубані, нерівномірно пошматовані фрази, хоча тримав у голові все, немов бачене наживо. Пам’ять зберігала цю історію у вигляді чітких, нестерпно деталізованих картинок, бо про Гошу його батько розказував найбільше. Напевно, через те, що в разі з Кірсаном вони тільки скористалися тілом, причому робив усе Марат, а Гошу… його не просто прикінчили… вони зробили все, щоб Гоша Острягін потому, як йому розпороли льодорубом живота, залишався живим (і теплим) якомога довше, бо це давало змогу розтопити побільше снігу… Якби хтось зазирнув у Єгорову голову та знайшов там найяскравіший спогад, пов’язаний із батьком, то, напевно, здивувався б, збагнувши, що цей спогад насправді не Єгорів, це спогад батька — про те, як тримав Гошині ноги, доки Марат Ішемгулов занурював у ще живу плоть флягу зі снігом.
— Вони скинули тіло Острягіна у провалля, випили всю воду, а потім упродовж ночі не склеплювали очей. Обоє розуміли: хто першим засне, поплатиться життям. Під ранок батько відчув, що слабшає, і виповз із намету. Марат поповз за ним, наздогнав, вони почали боротися, і зрештою мій батько зіштовхнув Ішемгулова з кручі. Опівдні батька знайшли рятувальники.
Єгор заплющив очі. Застиг із відвислою щелепою. Від часу повернення з Киргизстану й до того, коли Єгор, по суті, втік на навчання до Краснодара, його батько розповідав про загибель Ісаєва, Острягіна й Ішемгулова сотні разів. Зрештою історія немовби зносилася від частого використання і вже так не лякала, а незадовго до випускного Єгор переконав себе, що батько все вигадав. Він відучився в училищі, п’ять років відлітав на винищувачі Су-30, базованому на аеродромі Міллерово в Ростовській області, і спогади про трагедію на піку Перемоги зблякли, проте потім… з’явився Інтернет. Якогось дня після телефонної розмови з батьком (розмови цілковито позбавленої емоцій і тепла — не те щоби зовсім як між чужими людьми, але дуже близької до того) Єгор несподівано пригадав історію, що так лякала, коли він був підлітком. У вихідні він вирушив до Ростова-на-Дону, засів у інтернет-клубі та на якомусь присвяченому альпінізму сайті розгорнув звіт про експедицію Башира Кодзоєва. Усе збігалося — дати, висóти, розташування проміжних таборів. Єгор узявся шукати інформацію про Ісаєва, Острягіна й Ішемгулова й не надто здивувався, прочитавши, що їхні тіла до цього часу не знайдено. Поблизу табору на висоті 6350 метрів рятувальники виявили напівживого Валерія Парамонова, два намети, деяке спорядження і… більше нічого. Лише смугу дивних слідів, які тягнулися до провалля.
Росіянин розплющив очі. Анна дивилася на них, і їй ввижалося, що білки плавають у темряві, ніби законсервовані у формальдегіді.
— Вам, мабуть, цікаво, на кий хер батько мені це все розказував? — Парамонов опустив погляд і вп’явся ним у розбухлі пальці; руки дуже тремтіли: — Тому що після повернення йому ампутували ніс, чотири пальці на лівій нозі, три чверті ступні на правій (там залишилася лише п’ята), а також долоні. Обидві кисті відрізали трохи вище від зап’ястків — їх зжерла суха гангрена! Зрештою батько повністю відновився, проте ледве ходив і не міг подбати про себе. Мені щойно виповнилося дванадцять, а я мусив годувати його з ложечки, наче, блядь, дитину. Я допомагав йому вдягатися, чистив зуби. Він газету не розгортав без моєї допомоги! Його друга дружина, моя мачуха, злиняла ще до
